Постанова
Іменем України
04 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 466/7673/18
провадження № 61-5589св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Львівгаз»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Стельмащук Дмитро Михайлович, на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року у складі судді Баєвої О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2019 року у складі колегії суддів: Крайник Н.П., Шеремети Н.О., Цяцяка Р.П.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Львівгаз» (далі - ПАТ «Львівгаз») про зобов`язання до вчинення дій.
Позовна заява мотивована тим, що він проживає в квартирі АДРЕСА_1 27 лютого 2018 року звернувся із заявою № 3Г-1130-Lv01-0218 до ПАТ «Львівгаз» з проханням безкоштовно встановити за його адресою індивідуальний прилад обліку газу. 01 березня 2018 року ПАТ «Львівгаз» відповіддю № Lv08-ЛВ-2578-0218 повідомлено що індивідуальний лічильник газу за його адресою може бути встановлений виключно за власні кошти.
У цій відповіді ПАТ «Львівгаз» посилається на вимоги статті 2 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу», відповідно до яких загальнобудинковий лічильник може бути встановлений лише за згодою співвласників багатоквартирного житлового будинку і вказує, що за адресою ОСОБА_1 уже встановлено загальнобудинковий газовий лічильник, а нарахування відбувається відповідно до загального обсягу спожитого газу за розрахунковий період, який розподіляється пропорційно кількості зареєстрованих осіб у будинку.
ОСОБА_1 вважає, що ПАТ «Львівгаз», відмовивши йому у встановленні індивідуального приладу газу, порушує його права та вимоги чинного законодавства України.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив зобов`язати ПАТ «Львівгаз» безкоштовно встановити йому індивідуальний прилад газового обліку у квартирі АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 11 березня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що відповідач виконав вимоги Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» шляхом встановлення загальнобудинкового лічильника газу для обліку спожитого газу мешканцями квартир будинку АДРЕСА_2 , а обов`язку щодо заміни за кошти суб`єкта господарювання, що здійснює розподіл природного газу на відповідній території - ПАТ «Львівгаз», газового лічильника у квартирі АДРЕСА_1 , в якій проживає позивач, чинним законодавством України не передбачено.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Стельмащук Д. М., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просив скасувати заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2019 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу», відповідно до якого суб`єкт господарювання, що здійснює розподіл природного газу на відповідній території, зобов`язаний до 01 січня 2018 року забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживають у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується тільки для приготування їжі. При цьому у разі невстановлення у строки, зазначені у частині першій статті 6 цього Закону, лічильників газу з вини суб`єкта господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території, припинення розподілу природного газу таким споживачам забороняється, а його облік до моменту встановлення лічильників газу здійснюється за нормами споживання, встановленими Кабінетом Міністрів України.
Згідно із частиною першою статті 3 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» фінансування робіт з оснащення лічильниками газу населення здійснюється за рахунок: коштів суб`єкта господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території; коштів відповідного бюджету; інших джерел, не заборонених законодавством.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «Львівгаз» зазначило, що суди попередніх інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Стельмащук Д. М., на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2019 року і витребувано із Шевченківського районного суду м. Львова цивільну справу № 466/7673/18.
Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ») передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_1 .
27 лютого 2018 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Львівгаз» із заявою № 3Г-1130-Lv01-0218, в якій просив безкоштовно встановити індивідуальний прилад обліку газу в квартирі АДРЕСА_1 .
01 березня 2018 року ПАТ «Львівгаз» надало ОСОБА_1 відповідь № Lv08-ЛВ-2578-0218 на його заяву від 27 лютого 2018 року, відповідно до якої повідомлено, що ПАТ «Львівгаз» встановлено загальнобудинковий лічильник газу для обліку спожитого газу мешканцями квартир будинку на АДРЕСА_2 , у зв`язку з чим встановлення індивідуального лічильника газу за адресою ОСОБА_1 є можливим за власні кошти.
Також повідомлено, що нарахування за спожитий природний газ за вказаною адресою з вересня 2016 року проводиться згідно з показами будинкового газового лічильника на підставі Тимчасового положення про порядок проведення розрахунків за надання населенню послуг з газопостачання в умовах використання лічильників природного газу (будинкових), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2002 року № 620 (із змінами), відповідно до діючих тарифів на природний газ. Тобто загальний обсяг спожитого природного газу за розрахунковий період розподіляється пропорційно до кількості зареєстрованих осіб в будинку.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про захист прав споживачів» держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання продукції іншими законними способами в обсязі, що забезпечує рівень споживання, достатній для підтримання здоров`я і життєдіяльності.
За змістом статті 21 цього Закону права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення.
Відповідно до пунктів 3, 4, 7 частини першої статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів», крім інших випадків порушень прав споживачів, права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо виконавець послуги нав`язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами, порушується принцип рівності сторін договору, ціну продукції визначено неналежним чином.
Як зазначено в преамбулі Закону України «Про житлово-комунальні послуги», який був чинним на час звернення позивача до суду з позовом та розгляду справи в судах, цей Закон визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил; виконавець - суб`єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору; засіб обліку - прилад, технічний пристрій для обліку кількісних та/або якісних показників житлово-комунальної послуги, який має нормовані метрологічні характеристики; комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газопостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством; норми споживання - кількісні показники споживання житлово-комунальних послуг, затверджені згідно із законодавством відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» державна політика у сфері житлово-комунальних послуг базується на таких принципах: забезпечення раціонального використання наявних ресурсів та сталого розвитку населених пунктів; регулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги, перелік яких визначено цим Законом, з урахуванням досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, природних особливостей відповідного регіону та технічних можливостей; забезпечення рівних можливостей доступу до отримання мінімальних норм житлово-комунальних послуг для споживачів незалежно від соціального, майнового стану, віку, місцеперебування та форми власності юридичних осіб тощо; забезпечення соціального захисту малозабезпечених громадян.
Як наведено у статті 3 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», предметом регулювання цього Закону є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг, суб`єктами цього Закону є органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, власники, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг.
Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги вони поділяються на три групи: перша група - це житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують уповноважені центральні органи виконавчої влади, а у випадках, передбачених законом, - національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних пос