ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19)
у господарській справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» Славкіної Марини Анатоліївни (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд та ПАТ «ВіЕйБі Банк», Банк відповідно) до Національного банку України (далі - НБУ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання дій протиправними, скасування постанови та зобов`язання вчинити дії
за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на рішення Господарського суду міста Києва від 30 січня 2019 року у складі судді Літвінова М. Є. та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 травня 2019 року у складі колегії суддів: Калатай Н. Ф., Мартюк А. І., Пашкіна С. А.
У березні 2018 року уповноважена особа Фонду звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до НБУ, з урахуванням уточненої позовної заяви, про:
- визнання протиправними дій правління НБУ щодо прийняття постанови від 31 березня 2016 року № 219 «Про звернення стягнення на цінні папери, передані Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» у заставу Національному банку України»;
- скасування постанови правління НБУ від 31 березня 2016 року № 219 «Про звернення стягнення на цінні папери, передані Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» у заставу Національному банку України» (далі - постанова № 219);
- зобов`язання НБУ повернути на рахунок ПАТ «ВіЕйБі Банк» у цінних паперах непогашені цінні папери, а саме: державні облігації UA4000172271 у кількості 92 038 штук, державні облігації UA4000185557 у кількості 23 082 штук, державні облігації UA4000186159 у кількості 153 047 штук.
Позов обґрунтовано тим, що відповідач не мав права на безспірне списання та безспірне відчуження майна, що перебувало в заставі (цінні папери), оскільки відповідно до частини четвертої статті 73 Закону України «Про Національний банк України» вказане право відповідача не поширюється на банки, віднесені до категорії неплатоспроможних. Відповідач у порушення норм статей 24, 27 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» не повідомив позивача про намір звернути стягнення, не надіслав повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання та не зареєстрував у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.
Зазначала, що відповідач не відшкодував третій особі витрати у розмірі 0,05 % від суми реалізації, чим порушив норми спеціального законодавства, а саме Порядку здійснення та розрахунку витрат Фонду на утримання та
продаж заставленого майна. Перелік документів, на підставі яких
здійснюються безумовні операції, є вичерпним, тому безумовне списання відповідачем цінних паперів з рахунку позивача є неправомірним. Строк дії звіту про оцінку цінних паперів станом на дату звернення стягнення закінчився.
Позивач вважає, що пункт 4 оскаржуваної постанови Правління НБУ суперечить нормам статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», якою встановлено черговість задоволення вимог кредиторів. Згідно з умовами спірних кредитних договорів та договорів застави відповідач мав право залишити у своїй власності цінні папери виключно за умови, що вони не були продані третім особам, а відтак, відповідач мав прийняти постанову щодо звернення стягнення на заставні цінні папери шляхом їх продажу відповідно до вимог чинного законодавства, договірних умов та за рахунок отриманих від продажу коштів задовольнити свої вимоги або звернути стягнення в судовому порядку.
30 січня 2019 року рішенням Господарського суду міста Києва, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22 травня 2019 року, у позові відмовлено.
Що стосується позовної вимоги про визнання протиправними дій НБУ щодо прийняття постанови правління НБУ № 219 «Про звернення стягнення на цінні папери, передані ПАТ «ВіЕйБі Банк» у заставу Національному банку України», суди першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» та від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» дійшли висновку, що такий спосіб захисту є ефективним, оскільки спрямований на реальне відновлення порушеного права. Водночас такий спосіб захисту як визнання дій НБУ протиправними у цьому випадку не може поновити порушені права позивача, оскільки такі дії були реалізовані у формі оскаржуваної постанови Правління НБУ, а тому саме остання підлягає оскарженню.
Відносно позовної вимоги про визнання протиправною та скасування постанови № 219 суди попередніх інстанцій зазначили, що відповідачем при прийнятті оспорювальної постанови не було порушено порядок (черговість) задоволення вимог кредиторів, встановлений у статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки цією постановою визначено внутрішній порядок спрямування коштів, отриманих НБУ від реалізації права на набуття права власності на цінні папери.
Суди зазначили, що звернення стягнення на цінні папери відбулось у порядку, передбаченому Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а не згідно із частинами першою та другою статті 73 Закону України «Про Національний банк України». Вважали, що ефективним способом захисту в цьому випадку є скасування постанови № 219 (визнання її недійсною), проте відсутні підстави для скасування цієї постанови.
Щодо позовної вимоги ПАТ «ВіЕйБі Банк» про зобов`язання НБУ повернути на рахунок ПАТ «ВіЕйБі Банк» у цінних паперах непогашені цінні папери, суди дійшли висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині, оскільки такі вимоги є похідними від позовних вимог про скасування постанови № 219, у задоволенні яких відмовлено.
У липні 2019 року уповноважена особа Фонду подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 30 січня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 травня 2019 року, у якій просила скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
У касаційній скарзі уповноважена особа Фонду зазначає, що дії НБУ щодо списання з рахунку ПАТ «ВіЕйБі Банк» державних облігацій України є неправомірними, такими, що вчинені з порушенням вимог діючого законодавства та умов укладених договорів, а постанова № 219 є незаконною та такою, що підлягає скасуванню.
Зазначає, що НБУ порушив умови підпунктів 2.2.2 договорів застави, не мав права на безспірне списання та безспірне відчуження майна, що перебувало в заставі (цінні папери), оскільки відповідно до частини четвертої статті 73 Закону України «Про Національний банк України» вказане право відповідача не поширюється на банки, віднесені до категорії неплатоспроможних. Відповідач повинен був вжити заходів щодо списання коштів, а лише у випадку відсутності такої можливості - переводити облігації у свою власність.
Крім того, НБУ в порушення норм статтей 24, 27 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» не повідомив позивача про намір звернути стягнення, не надіслав повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання та не зареєстрував у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Зазначає, що оскаржувані судові рішення прийняті всупереч статті 238 та частини третьої статті 282 Господарського процесуального кодексу України, оскільки судами попередніх інстанцій не було надано мотивованої оцінки кожному аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову.
НБУ подав до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу посилаючись на те, що позивач не наводить жодної норми матеріального права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, просив залишити касаційну скаргу ПАТ «ВіЕйБі Банк» без задоволення, а судові рішення- без змін.
Зазначає, що спірна постанова, яка прийнята правлінням НБУ на реалізацію своїх повноважень, є розпорядчим актом з питань організаційно-розпорядчого характеру, який не є нормативно-правовим актом, або актом індивідуальної дії, адже таке рішення у формі постанови врегульовано Регламентом Правління НБУ (у редакції від 24 грудня 2015 року). Невиконання чи неналежне виконання зобов`язання не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним (скасування постанови).
22 вересня 2020 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду задоволено частково. Рішення Господарського суду міста Києва від З0 січня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 травня 2019 року змінено, викладено мотивувальну частину в редакції своєї постанови. В іншій частині судові рішення - залишено без змін.
Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).
Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що визнання протиправними дій правління НБУ щодо прийняття спірної постанови не є ефективним способом захисту, є правильними, оскільки задоволення цієї позовної вимоги не здатне поновити майнову сферу позивача, а тому вимога не відповідає ефективному способу захисту.
Велика Палата Верховного Суду вважала, що правова оцінка судом постанови № 219 як неправомірної може бути однією з підстав обґрунтування судового рішення про задоволення позовної вимоги, яка відповідає належному способу захисту (зокрема, про стягнення цінних паперів), але не може відображатися в резолютивній частині судового рішення як висновок про задоволення вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту, а тому зазначена позовна вимога задоволенню також не підлягає.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що положення частини четвертої статті 73 Закону України «Про Національний банк України», відповідно до якої частини перша та друга цієї статті не поширюється на банки, віднесені до категорії неплатоспроможних, які виводяться Фондом з ринку відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Зазначила, що банк, який ліквідується в порядку, визначеному Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», НБУ взагалі не має переважного й безумовного права, передбаченого частинами першою та другою статті 73 Закону України «Про Національний банк України».
Велика Палата Верховного Суду виходила з того, якщо банк не перебуває в процедурі ліквідації, то правові передумови для застосування положень статті 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відсутні, а НБУ володіє стосовно такого банку правом, визначеним частинами першою та другою статті 73 Закону України «Про Національний банк України».
У разі ж якщо банк є таким, що ліквідується відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», то застосуються норми цього Закону, у тому числі правила продажу активів такого банку визначаються
статтею 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а положення частин першої та другої статті 73 Закону України «Про Національний банк України» до відповідних відносин застосуванню не підлягають.
Зазначила, що такі узгоджені дії відповідача і позивача свідчать про погодження позивачем звернення стягнення на заставлені цінні папери в порядку, встановленому договором застави. Тому питання про обов`язковість погодження Фондом способу, порядку, складу та умов відчуження майна банку, включеного до ліквідаційної маси, для реалізації заставодержателем права на звернення стягнення Великою Палатою Верховного Суду не розглядається.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі якщо позивач був неправомірно, без достатньої правової підстави позбавлений цінних паперів, які обліковувалися на рахунку позивача, на користь відповідача, то належному способу захисту відповідає позовна вимога про стягнення цінних паперів з відповідача на користь позивача.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що виконавчий документ, виданий на виконання судового рішення про стягнення з відповідача (боржника) на користь позивача (стягувача) цінних паперів, є підставою для відкриття виконавчого провадження (частина перша статті 26 Закону України «Про виконавче провадження»), у межах якого виконавець накладає арешт на цінні папери (частина сьома статті 26, частини перша, четверта, п`ята статті 56 Закону України «Про виконавче провадження»).
Якщо ж цінні папери у відповідача відсутні (були відчужені іншій особі, погашені тощо), то належному способу захисту відповідає позовна вимога про стягнення вартості цінних паперів. Позивач може також вимагати стягнення коштів на відшкодування доходів, які відповідач одержав або міг одержати від цінних паперів з часу, коли відповідач дізнався або мав дізнатися про володіння без достатньої правової підстави (стаття 1214 Цивільного кодексу України). Якщо незаконне заволодіння майном відбулося внаслідок порушення вимог закону, то відповідач вважається таким, що знав або мав знати про володіння ним майном без достатньої правової підстави з моменту заволодіння майном.
Крім того, вимога про зобов`язання НБУ повернути на рахунок ПАТ «ВіЕйБі Банк» у цінних паперах непогашені цінні папери не відповідає ефективному способу захисту, оскільки в разі задоволення цієї позовної вимоги вона не може бути виконана примусово, а майнова сфера позивача не буде відновлена.
Велика Палата Верховного Суду в пункті 144 постанови від 04 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) зазначила, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Такий висновок є правильним і у випадку, коли предметом спору є звернення стягнення на рухоме майно.
З наведеними мотивами Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна.
Суди попередніх інстанцій установили, що 26 лютого 2014 року по 19 вересня 2014 року між НБУ (кредитор) та ПАТ «ВіЕйБі Банк» (позичальник) укладено шість кредитних договорів, а саме: від 26 лютого 2014 року № 33/02-14/СТ
(далі - кредитний договір 1), відповідно до умов якого відповідач надав позивачу кредит на суму 63 180 000 грн 00 коп. на термін з 26 лютого 2014 року до 18 лютого 2015 року зі сплатою 19,5 % річних;
27 травня 2014 року укладено кредитний договір № 155/05-14/КТ (далі - кредитний договір 2), відповідно до умов якого відповідач надав позивачу кредит на суму 500 000 000 грн 00 коп. на термін з 27 травня 2014 року до 21 листопада 2014 року зі сплатою 10 % річних;
11 червня 2014 року кредитний договір № 159/06-14/КТ (далі - кредитний договір 3), відповідно до умов якого відповідач надає позивачу кредит на суму 600 000 000 грн 00 коп. на строк з 11 червня 2014 року до 16 лютого 2015 року з оплатою 10 % річних;
20 червня 2014 року кредитний договір № 169/06-14/КТ (далі - кредитний договір 4), відповідно до умов якого відповідач надає позивачу кредит на суму 900 000 000,00 грн на строк з 20 червня 2014 року до 26 січня 2015 року з оплатою 14,25 % річних;
13 серпня 2014 року кредитний договір № 194/08-14/КТ (далі - кредитний договір 5), відповідно до умов якого відповідач надає позивачу кредит на суму 29 200 000,00 грн на термін з 13 серпня 2014 року до 10 листопада 2014 року зі сплатою 17 % річних;
19 вересня 2014 року кредитний договір № 214/09-14/КТ (далі - кредитний договір 6), відповідно до умов якого відповідач надав позивачу кредит на суму 300 000 000 грн 00 коп на термін з 19 вересня 2014 року до 17 грудня 2014 року зі сплатою 18,75 % річних та встановлено графік погашення заборгованості за кожним з них.
Відповідно до пунктів 1.2, 1.3 кожного кредитного договору, з метою забезпечення виконання зобов`язань за цим договором, позивач надав відповідачу в заставу державні облігації України, про що укладалися окремі договори застави.
На виконання пункту 1.2 кредитних договорів між НБУ (заставодержатель) та ПАТ «ВіЕйБі Банк» (заставодавець) 2укладені договори застави державних облігацій України:
26 лютого 2014 року - № 33/02-14/ДОУ (далі - договір застави 1), відповідно до умов якого заставодавець передав у заставу заставодержателю державні облігації України загальною вартістю 75 348 000 грн 00 коп. (міжнародний ідентифікаційний номер цінних паперів UA4000173371, кількість цінних паперів - 75 348 штук, номінальна вартість за 1 штуку - 1 000 грн 00 коп.; балансова вартість за 1 штуку - 1 048 грн 08 коп.; дата погашення - 23 серпня 2023 року).
27 травня 2014 року - № 155/05-14/ДОУ (далі - договір застави 2), відповідно до умов якого заставодавець передав у заставу заставодержателю державні облігації України загальною вартістю 524 658 000 грн 00 коп. (міжнародний ідентифікаційний номер цінних паперів UA4000180582, кількість цінних паперів - 524 658 штук, номінальна вартість за 1 штуку- 1 000 грн 00 коп., балансова вартість за 1 штуку - 1 012 грн 61 коп., дата погашення - 27 квітня 2016 року).
11 червня 2014 року - України № 159/06-14/ДОУ (далі - договір застави
3) відповідно до умов якого заставодавець передав у заставу заставодержателю державні облігації України загальною вартістю
641 261 000, грн 00 коп. (міжнародний ідентифікаційний номер цінних паперів UA4000180582, кількість цінних паперів - 641 261 штук, номінальна вартість за 1 штуку - 1 000 грн 00 коп.; балансова вартість за 1 штуку- 1 019 грн 61 коп.; дата погашення - 27 квітня 2016 року).
20 червня 2014 року - № 169/06-14/ДОУ (далі - договір застави 4), відповідно до умов якого заставодавець передав у заставу заставодержателю державні облігації України загальною вартістю 977 653 000,00 грн (міжнародний ідентифікаційний номер цінних паперів UA4000181275, кількість цінних паперів - 977 489 штук, номінальна вартість за 1 штуку - 1 000 грн 00 коп., балансова вартість за 1 штуку - 1 007 грн 46 коп., дата погашення - 01 червня 2016 року; міжнародний ідентифікаційний номер цінний паперів UA4000180582, кількість цінних паперів - 164 штук, номінальна вартість за 1 штуку - 1 000 грн 00 коп., балансова вартість за 1 штуку - 1 023 грн 82 коп., дата погашення - 27 квітня 2016 року).
13 серпня 2014 року - № 194/08-14/ДОУ (далі - договір застави 5), відповідно до умов якого заставодавець передав в заставу заставодержателю державні облігації України загальною вартістю 30 515 000 грн 00 коп. (міжнародний ідентифікаційний номер цінних паперів UA4000185557, кількість цінних паперів - 50 515 штук, номінальна вартість за 1 штуку - 1 000 грн 00 коп., балансова вартість за 1 штуку - 1 004 грн18 коп., дата погашення - 22 липня 2019 року).
19 вересня 2014 року - № 214/09-14/ДОУ (далі - договір застави 6), відповідно до умов якого заставодавець передав в заставу заставодержателю державні облігації України загальною вартістю 353 288 000,00 грн (міжнародний ідентифікаційний номер цінних паперів UA4000173371, кількість цінних паперів - 62 326 штук, номінальна вартість за 1 штуку - 1 000 грн 00 коп., балансова вартість за 1 штуку - 1 004 грн 40 коп., дата погашення - 23 серпня 2023 року; міжнародний ідентифікаційний номер цінних паперів UA4000185557, кількість цінних паперів - 1 539 шт., номінальна вартість за 1 штуку - 1 000 грн 00 коп., балансова вартість за 1 штуку -1 013 грн 83 коп., дата погашення - 22 липня 2019 року; міжнародний ідентифікаційний номер цінних паперів UA4000186159, кількість цінних паперів - 153 047 штук, номінальна вартість за 1 штуку - 1 000 грн 00 коп., балансова вартість за 1 штуку -
1 007 грн 83 коп., дата погашення - 14 серпня 2019 року; міжнародний ідентифікаційний номер цінних паперів UA4000181275, кількість цінних паперів - 136 376 штук, номінальна вартість за 1 штуку - 1 000 грн 00 коп., балансова вартість за 1 штуку - 1 049 грн 91 коп., дата погашення - 01 червня 2016 року).
20 листопада 2014 року постановою правління НБУ № 733 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 20 листопада 2014 року № 123 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк», згідно з яким з 21 листопада 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк». Тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк» запроваджено строком на три місяці з 21 листопада 2014 року до 20 лютого 2015 року.
На забезпечення збереження активів неплатоспроможного банку ПАТ «ВіЕйБі Банк», запобігання втраті майна та збиткам банку і Фонду, відповідно до частини четвертої статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виконавча дирекція Фонду ухвалила рішення від 17 лютого 2015 року № 35 «Про продовження строків здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк» до 20 березня 2015 року включно та продовження повноважень уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк» Славкіної Марини Анатоліївни.
19 березня 2015 року постановою правління НБУ від № 188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк», виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 20 березня 2015 року № 63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Славкіну Марину Анатоліївну терміном на 1 рік з 20 березня 2015 року до 19 березня 2016 року включно.
31 березня 2016 року Правлінням НБУ прийнято постанову № 219 «Про звернення стягнення на цінні папери, передані Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» у заставу НБУ, якою погоджено звернення стягнення НБУ на цінні папери, передані позивачем у заставу відповідачу відповідно до таких договорів застави державних облігацій України: від 26 лютого 2014 року № 33/02-14/ДОУ, від 27 травня 2014 року № 155/05-14/ДОУ, від 11 червня 2014 року № 159/06-14/ДОУ, від 20 червня 2014 року
№ 169/06-14/ДОУ, від 13 серпня 2014 року № 194/08-14/ДОУ, від 19 вересня
2014 року № 214/09-14/ДОУ, у рахунок погашення заборгованості за кредитними договорами шляхом набуття НБУ права власності на цінні папери.
У зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань за кредитними договорами, 01 квітня 2016 року з рахунку ПАТ «ВіЕйБі Банк» у цінних паперах НБУ було проведено безумовну операцію щодо переведення у власність таких цінних паперів: UA4000186159 у кількості 153 047 штук загальною номінальною вартістю 107 132 900,00 грн, UA4000173371 у кількості 92 038 штук загальною номінальною вартістю 92 038 000 грн 00 коп., UA4000185557 у кількості 23 082 штук загальною номінальною вартістю 16 157 400 грн 00 коп., UA4000180582 кількістю 1 060 113 штук загальною номінальною вартістю 1 060 113 000 грн 00 коп., UA4000181275 кількістю 743 412 штук загальною номінальною вартістю 743 412 000 грн 00 коп., номінальна вартість яких разом становить 2 018 853 300 грн 00 коп., що підтверджується довідкою про рух цінних паперів та довідкою про стан рахунку в цінних паперах, копії яких долучені позивачем до позовної заяви.
Вважаю, що висновок про те, що є не ефективним способом захисту визнання протиправними дій правління НБУ щодо прийняття спірної постанови № 219 порушують право заявника на судовий захист з огляду на таке.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає як право кожної особи на звернення до суду так і право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Водночас особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення Конституційного Суду України).
Крім того, унеможливлення оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких органів тягне за собою унеможливлення для особи захисту своїх порушених прав у наступному, оскільки держава, у межах своїх повноважень, як законодавця, встановила у процесуальному законодавстві певні часові проміжки, протягом яких особа може реалізувати своє право на судовий захист та його отримати реально.
Визнання судом рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових осіб є підставою для можливості звернення у подальшому про відшкодування шкоди, спричиненої такими діями, рішеннями чи бездіяльністю.
Необхідно наголосити, що і статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», і статтею 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено право на оскарження рішень, дій або бездіяльності вказаних органів і це право не обумовлене жодними досудовими процедурами. Тому особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані.
У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії», заява №28090/95).
У статті 4, частина першій-четвертій ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Коли питання стосується ефективного засобу правового захисту, цей засіб правового захисту має існувати з достатньою мірою певності.
Порушенням прав є позбавлення його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
У статті 5 ГПК України вказано, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір