Постанова
Іменем України
29 жовтня 2020 року
м. Київ
справа № 490/9940/18
провадження № 61-8436св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради, Дитяча музична школа № 1 Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 10 лютого 2020 року у складі судді Чулуп О. С. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2020 року у складі колегії суддів: Кушнірової Т. Б., Лівінського І. В., Шаманської Н. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради, Дитячої музичної школи № 1 Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради (далі - Дитяча музична школа № 1) про внесення змін до трудової книжки, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, посилаючись на те, що з 01 вересня 2004 року він працював на посаді викладача в Дитячій музичній школі № 1. 08 серпня 2016 року він уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України. В цей же день згідно з наказом командира Військової частини А2062 його було прийнято в добровільному порядку на військову службу за контрактом, призначено на посаду головного старшини оркестру та зараховано до списків особового складу військової частини. Після отримання вказаного наказу він повідомив роботодавця про укладення ним контракту на проходження військової служби, на що йому було запропоновано написати заяву про звільнення. Через юридичну необізнаність і нероз`яснення відповідачем гарантій збереження місця роботи та середнього заробітку 17 серпня 2016 року він написав заяву про звільнення за власним бажанням. Наказом директора Дитячої музичної школи № 1 від 17 серпня 2016 року № 24-к його звільнили з роботи за власним бажанням на підставі частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважає своє звільнення незаконним, оскільки на нього розповсюджуються гарантії, встановлені статтею 119 КЗпП України, а саме: на час військової служби зберігаються місце роботи, посада та середній заробіток. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: поновити строк звернення до суду; зобов`язати Дитячу музичну школу № 1 внести зміни до наказу від 17 серпня 2016 року № 45 та до запису в трудовій книжці, виклавши їх в такій редакції: "Увільнити ОСОБА_1 від виконання обов`язків викладача на період дії контракту про проходження військової служби у Збройних силах України"; поновити його на роботі з 14 вересня 2018 року; стягнути середній заробіток за весь час перебування на військовій службі, починаючи з 17 серпня 2016 року.
Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 10 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач добровільно написав заяву про звільнення та не відкликав її, а тому роботодавець правомірно припинив з ним трудові відносини з підстав, передбачених частиною першою статті 38 КЗпП України.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 10 лютого 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення. В задоволенні позову відмовлено з підстав пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 був прийнятий на військову службу за контрактом під час дії особливого періоду та кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, у зв`язку з чим на нього поширюються гарантії, визначені статтею 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та частиною третьою статті 119 КЗпП України, а саме: зберігаються місце роботи, посада та середній заробіток. Заява позивача про звільнення відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України не має правового значення, оскільки на час дії особливого періоду законодавцем встановлено обмеження щодо припинення трудових відносин з працівниками, які проходять військову службу. Отже, звільнення позивача із займаної посади було проведено з порушенням вимог законодавства. Проте ОСОБА_1 пропустив встановлений статтею 233 КЗпП України місячний строк звернення до суду за вирішенням трудового спору та не навів достатніх і обґрунтованих причин поважності пропуску цього строку, що є окремою підставою для відмови в задоволенні позову.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У травні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 10 лютого 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановили достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору. Апеляційний суд дійшов помилково висновку щодо пропуску ним строку звернення до суду, оскільки відповідно до частини першої статті 263 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) перебіг позовної давності зупиняється, зокрема, якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан. Крім того, без відповідної заяви відповідачів суд не мав права застосовувати позовну давність.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 01 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Центрального районного суду міста Миколаєва.
15 червня 2020 року справа № 490/9940/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до пункту 1 частини першої, пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України. Відповідно до частини першої цієї статті працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Судами встановлено, що з 01 вересня 2004 року ОСОБА_1 працював на посаді викладача в Дитячій музичній школі № 1.
08 серпня 2016 року ОСОБА_1 уклав з Міністерством Оборони України контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію.
Наказом командира військової частини А 2062 від 08 серпня 2016 року № 169 позивач був прийнятий на військову службу за контрактом та призначений на посаду головного старшини оркестру військової частини, з 09 серпня 2016 року.
У зв`язку з укладенням контракту про проходження військової служби, 17 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до директора Дитячої музичної школи № 1 із заявою, в якій просив звільнити його з роботи за власним бажанням з 17 серпня 2016 року.
Наказом від 17 серпня 2016 року № 45-к ОСОБА_1 було звільнено з посади викладача Дитячої музичної школи № 1 за власним бажанням з 17 серпня 2016 року на підставі статті 38 КЗпП України.
Відповідно до частин першої-третьої статті 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову службу)", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Статтею 1 Закону України "Про оборону України" визначено, що особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконання стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України", яке введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII, який набрав чинності 18 березня 2014 року, був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 "Про часткову мобілізацію".
Таким чином, з 18 березня 2014 року в Україні почав діяти особливий період.