15 вересня 2020 року
м. Київ
Справа № 205/4196/18
Провадження № 14-670цс19
ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Кібенко О. Р., Пророка В. В., Рогач Л. І. Уркевича В. Ю. стосовно постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року, ухваленоїза наслідком перегляду касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України (далі - Міністерство), Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» (далі - ДП «Дніпровський електровозобудівний завод») про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Відповідно до змісту частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Суть позову та зміст рішення судів попередніх інстанцій
15 червня 2018 рокуОСОБА_1 звернувся до суду з вимогою про визнання незаконним і скасування наказу про його звільнення, просив поновити на посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
3 серпня 2018 року Ленінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалив рішення про задоволення позовних вимог. Обґрунтовуючи рішення, суд вказав, що підстави для звільнення позивача з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» підтверджені не були. Тож відсутні докази того, що саме з вини позивача утворилася заборгованість із заробітної плати перед працівниками ДП «Дніпровський електровозобудівний завод», та що позивач не дотримався графіка погашення заборгованості із заробітної плати.Наказ Міністерства «з підстав, визначених пунктом 8 контракту», не можна вважати законним і обґрунтованим, тому його слід скасувати з одночасним ухваленням рішення про поновлення позивача на роботі. І врешті, оскільки ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» видало позивачу копію наказу Міністерства та трудову книжку з порушенням порядку та терміну, передбачених чинним законодавством України, з ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» на користь позивача слід стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у розмірі 350 036 гривень 17 коп. без утримання податків, зборів та інших обов`язкових платежів.
5 лютого 2019 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, якою скасував рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року, ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що на позивача, з яким трудовий договір припинений з підстав, передбачених у контракті, не поширюється гарантія, передбачена статтею 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) щодо неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності.
13 лютого 2019 року позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року справу направлено на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України.
Висновок Великої Палати Верховного Суду
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Постановлено змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, з 17 березня 2017 року на 22 березня 2017 року. В іншій частині позову відмовлено.
Переглядаючи правильність застосування норм права у спорі, Велика Палата Верховного Суду передусім дійшла висновку про те, що цей спір віднесено до юрисдикції цивільного суду, вказавши, що за правилами цивільного судочинства розглядаються спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору (контракту) з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
У постанові зазначено також, що до юрисдикції господарського суду за пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України належать спори, в яких позивач, відсторонений від посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу), або повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оспорює законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або звільнення (припинення повноважень).
Зміст окремої думки
Вважаємо, що висновок Великої Палати Верховного Суду щодо віднесення спору до суду цивільної юрисдикції є помилковим.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Судовий захист є одним з найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання всіх правил юрисдикції та підсудності.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Разом з тим за приписами частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до пункту 3 частини першої Перейти до повного тексту