Постанова
Іменем України
08 жовтня 2020 року
м. Київ
справа № 569/10285/17
провадження № 61-46757св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 28 березня 2018 року в складі судді Ковальова І. М. та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 10 жовтня 2018 року в складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Бондаренко Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що визнання рішенням Рівненського міського суду від 22 вересня 2015 року у справі № 569/11141/15-ц розписки від 14 червня 2000 року укладеним договором позики, предметом якого є іноземна валюта, порушило його права, а саме на нього покладено обов`язок, який не випливає ні з норм закону, ні з норм договору. З урахуванням статті 5 ЦК України, а також статей 59, 153 ЦК Української РСР, чинних на час складання розписки, договір позики у формі розписки від 14 червня 2000 року є недійcним у зв`язку з недотриманням вимог частини першої статті 48 та частини першої статті 49 ЦК Української РСР.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним з підстав невідповідності вимогам закону та інтересам держави і суспільства договір позики, укладений 14 червня 2000 року у формі розписки, складеної від його імені, про отримання від ОСОБА_2 позики в сумі 10 000,00 дол. США.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 28 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Рівненської області від 10 жовтня 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що визначення грошового еквіваленту зобов`язань в іноземній валюті законом не заборонено.
Оскільки на час укладання між сторонами договору позики у формі розписки від 14 червня 2000 року статтею 80 КК Української РСР та статтею 162 КУпАП передбачалось, що незаконними є виключно операції щодо купівлі, продажу, обміну, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тому угода з передання у позику валютних цінностей не є суспільно небезпечним діянням.
З огляду на норми матеріального права, які були чинними на час укладання оспорюваного договору позики у формі розписки від 14 червня 2000 року, суди дійшли висновку, що цей договір відповідає вимогам закону та не суперечить інтересам держави і суспільства.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про дійсність договору позики, який укладений 14 червня 2000 року у формі розписки, складеної від імені позивача, про отримання ним від ОСОБА_2 позики в сумі 10 000,00 дол. США, оскільки розписка як договір позики не відповідає вимогам закону та завідомо суперечить їм.
Зокрема, розписка не містить зобов`язання позичальника повернути предмет позики як обов`язкової умови такого договору згідно з частиною першою статті 374 ЦК Української РСР, частиною першою статті 1046 та частиною першою статті 1049 ЦК України. Крім того, про обов`язковість такої умови свідчать висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1662цс17 та постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 755/3747/15-ц.
Договір позики, укладений у формі розписки, не свідчить, що на момент його укладення сторони дійшли згоди про предмет договору, оскільки він не містить вказівки, що саме є предметом позики (гроші чи речі) та не передбачає іноземної валюти предметом цивільно-правових угод.
Позивач зазначає, що сама по собі розписка як виданий в іноземній валюті платіжний документ не є допустимим доказом передання іноземної валюти у позику, тобто не підтверджує реальність договору, оскільки іноземна валюта не могла бути предметом цивільно-правових угод та зобов`язань згідно з частиною другою статті 129, статтею 169 ЦК Української РСР та відповідно до Указу Президента України від 25 серпня 1996 року № 762/96 "Про грошову реформу в Україні".
На думку позивача, обов`язковість врахування обставин, встановлених рішенням під час розгляду справи № 569/1141/15-ц, не може бути правовою підставою для відмови у задоволенні позову у цій справі.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2018 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено про необґрунтованість доводів касаційної скарги ОСОБА_1 .
Представник ОСОБА_2 вважає, що суди попередніх інстанцій правильно встановили обставини справи та ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.