У Х В А Л А
15 вересня 2020 року
м. Київ
Справа № 5017/1221/2012
Провадження № 12-49гс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Рогач Л. І.
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О.М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 5017/1221/2012 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Промтоварний ринок" (далі - ТОВ "Промтоварний ринок"), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Овідіопольська районна державна адміністрація Одеської області, Компанія "Паррокс Корпорейшн Лімітед", ОСОБА_2, ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю "Віктор Д", Товариство з обмеженою відповідальністю "Капітал Фінанс М", Компанія "Кіттеп Лімітед", про визнання недійсними рішень та статутів товариства за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22 січня 2020 року (судді:Таран С. В., Будішевська Л. О., Мишкіна М. А.) та
ВСТАНОВИЛА:
Господарський суд Одеської області рішенням від 18 березня 2019 року, ухваленим за результатами нового розгляду справи, задовольнив позовні вимоги частково: визнав недійсними з моменту прийняття рішення загальних зборів учасників ТОВ "Промтоварний ринок", оформлені протоколами № 06/07-10 від 6 липня 2010 року, № 09-07 від 8 липня 2010 року, від 4 липня 2011 року та від 12 липня 2011 року; визнав недійсними з моменту реєстрації статути ТОВ "Промтоварний ринок" у редакціях, затверджених рішеннями загальних зборів учасників товариства від 6 та 8 липня 2010 року, від 4 та 12 липня 2011 року, зареєстрованих державним реєстратором Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області 7 липня 2010 року за № 15431050008000038, 9 липня 2010 року за № 15431050009000038, 5 липня 2011 року за № 15431050014000038, 14 липня 2011 року за № 15431050015000038. У решті позовних вимог відмовив.
Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 22 січня 2020 року скасував рішення Господарського суду Одеської області від 18 березня 2019 року в частині задоволення позовних вимог, а в іншій частині зазначене рішення залишив без змін, виклав його резолютивну частину в іншій редакції, відповідно до якої відмовив у задоволенні позовних вимог повністю.
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22 січня 2020 року скасувати, а рішення Господарського суду Одеської області від 18 березня 2019 року - залишити в силі.
В обґрунтування вимог касаційної скарги позивач посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Крім того, позивач у касаційній скарзі просить передати справу № 5017/1221/2012 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у зв`язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, на який посилався Південно-західний апеляційний господарський суд в оскаржуваній постанові від 22 січня 2020 року.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 березня 2020 року поновив ОСОБА_1 строк для подання касаційної скарги на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22 січня 2020 року у справі № 5017/1221/2012, відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22 січня 2020 року, призначив справу до розгляду у відкритому судовому засіданні, надав учасникам строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 25 червня 2020 року справу разом із вказаною касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 ГПК України.
Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що в постанові від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про те, що:
- позовні вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю, статуту товариства чи змін до нього (якщо позовні вимоги зводяться до відновлення складу учасників товариства та їх часток, який існував до прийняття загальними зборами учасників товариства спірних рішень) не відповідають належним та ефективним способам захисту, оскільки їх задоволення не може бути підставою для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР);
- у статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" міститься вичерпний перелік способів захисту учасників товариств з обмеженою або додатковою відповідальністю та відповідно до підпункту "д" пункту 3 частини п`ятої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (у редакції, чинній з 17 червня 2018 року) належним способом захисту є позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства, а відповідачами за таким позовом є господарське товариство та учасники товариства, які внаслідок задоволення позову можуть бути позбавлені своїх часток у статутному капіталі або їх частин у грошовому або відсотковому виразі.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про те, що, якщо рішення загальних зборів про розміри часток учасників, про виключення учасника з товариства не можна оскаржити до суду з огляду на неналежність цього способу захисту згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, виникає ситуація, за якої з одного боку існує чинне (не визнане судом недійсним) рішення загальних зборів учасників товариства, яке створює для кола осіб, яких воно стосується, певні правові наслідки та в силу презумпції його дійсності є підставою для проведення реєстраційних дій згідно з підпунктами "а", "б" пункту 3 частини п`ятої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", а з іншого боку існує судове рішення про визначення розміру статутного капіталу та розміру часток учасників або про стягнення частки у статутному капіталі товариства, яке також є підставою для проведення реєстраційних дій згідно з підпунктами "д", "е" пункту 3 частини п`ятої статті 17 зазначеного Закону. Тобто існують два рішення: дійсне рішення органу управління товариства та чинне судове рішення, що набрало законної сили. Кожне із цих рішень є окремою підставою для проведення державної реєстрації змін до відомостей щодо товариства та може бути використане зацікавленими особами для державної реєстрації.
Існування таких двох рішень, які фактично суперечать один одному та можуть використовуватися різними зацікавленими особами у своїх інтересах для державної реєстрації, на практиці спричинить наявність в ЄДР суперечливих відомостей, не буде сприяти відновленню в повному обсязі порушених прав учасників товариства та спричинить подання скарг та/або позовів на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора відповідно до статті 34 Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань".
З огляду на викладене Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає, що у випадку, коли підставою для внесення до ЄДР відомостей про склад учасників, розмір статутного капіталу, розподілення його між учасниками, було рішення вищого органу управління товариства, учасник товариства в разі незгоди з таким рішенням, порушення цим рішенням його прав та інтересів може оскаржити таке рішення до суду. При цьому одним зі способів захисту порушеного права має бути саме вимога про визнання цього рішення недійсним, що, крім іншого, узгоджується з нормами пункту 2 частини першої статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", які не були враховані Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16.
Крім того, як у справі № 923/876/16, так і у справі № 5017/1221/2012 спірні правовідносини сторін виникли до набрання чинності 17 червня 2018 року окремих положень Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань". Отже, Велика Палата Верховного Суду застосувала у справі № 923/876/16 Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у редакції, чинній із 17 червня 2018 року, до правовідносин, що склалися до 17 червня 2018 року і до набрання чинності цією редакцією Закону, не застосувавши положення статті 58 Конституції України, статті 5 Цивільного кодексу України щодо дії цивільно-правових актів у часі.
Таким чином, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 у подібних правовідносинах щодо:
- можливості застосування підпункту "д" пункту 3 частини п`ятої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (у редакції, чинній із 17 червня 2018 року) до правовідносин, які виникли до набрання чинності цією редакцією Закону, зокрема у справах за позовами, які подані до 17 червня 2018 року;
- належності такого способу захисту порушеного права та інтересу, як визнання недійсним рішення загальних зборів учасників товариства з обмеженою/додатковою відповідальністю відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань".
Відповідно до частини четвертої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 315 ГПК України).
Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
Отже, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних визначених об`єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
Слід вказати також, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
У рішенні від 27 вересня 1990 року у справі "Коссі проти Сполученого Королівства" (Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, пункт 35) ЄСПЛ зазначив, що, хоч він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення.
У рішенні від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов у державі-відповідачі та в інших Договірних Державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.