Окрема думка
судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В. В.
справа № 916/1269/18 (провадження № 12-51 гс 20)
08 вересня 2020 року
м. Київ
Велика Палата Верхового Суду ухвалою від 08 вересня 2020 року повернула для розгляду відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу за позовом Товариства з обмежено відповідальністю «Укркава» (далі - ТОВ «Укркава») до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління Акціонерного товариства «Ощадбанк» (далі - АТ «Ощадбанк») за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого О. С., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за касаційною скаргою АТ «Ощадбанк» на рішення Господарського суду Одеської області від 03 вересня 2018 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2018 року.
Водночас з мотивами Великої Палати Верхового Суду не можу погодитися з огляду на таке.
1. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 08 липня 2020 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вважаючи за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, стосовно строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, а також щодо безспірності заборгованості та обрання способу звернення стягнення на предмет іпотеки, наголошуючи на тому, що і факт звернення банку до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки є свідченням наявності спору між сторонами, а на момент звернення до нотаріуса банк вже застосував один з передбачених договором іпотеки способів стягнення.
2. Колегія суддів зазначила що у справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанції дослідили та встановили, що право вимоги до боржника за кредитним договором виникло в АТ «Ощадбанк» у травні 2016 року, а відтак місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про те, що, вчинивши виконавчий напис 09 листопада 2017 року, приватний нотаріус порушив річний строк для вчинення виконавчого напису, встановлений статтею 88 Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII«Про нотаріат» (далі - Закон № 3425-XII) і пунктом 3.1 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
3. Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) у подібних правовідносинах за позовом ТОВ «Укркава» до АТ «Ощадбанк»про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, викладено правову позицію про те, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається в межах цього строку.
4. При цьому Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону № 3425-XII безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою Цивільним кодексом України (далі - ЦК України); фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду, а відтак різниця у правовій природі цих строків не має значення в цьому контексті.
5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що за висновком Великої Палати у справі № 916/3006/17 стаття 88 Закону № 3425-XIIмістить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього Закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки - у відносинах за участю громадян і один рік - у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу в дію нового ЦК України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону № 3425-XII, не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою.
6. Тобто Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові дійшла висновку про те, що встановлення для юридичної особи - кредитора в порівнянні з фізичною особою - кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса щодо вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб - боржників є дискримінацією юридичної особи - кредитора за ознакою її статусу.
7. Рішенням Конституційного Суду України від 01 липня 2020 року № 7-р(І)2020 у справі за конституційною скаргою ТОВ «Укркава» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 88 Закону № 3425-XII визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини першої статті 88 Закону № 3425-XII. За висновком Конституційного Суду України, положення частини першої статті вказаного Закону, відповідно до яких нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами - не більше одного року, є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, тому застосування оспорюваних положень Закону № 3425-XII особами (органами), діяльність яких ґрунтується на принципі верховенства права, жодним чином не призводить до протиправного позбавлення права власності. Отже, положення частини першої статті 88 Закону № 3425-XII не суперечать приписам статті 6, частини першої статті 8, статті 19, пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України.
8. Враховуючи наведене вище та виходячи з висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні від 01 липня 2020 року № 7-р(І)2020, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18), стосовно строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису.
9. Крім того, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити й від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18), щодо безспірності заборгованості та обрання способу звернення стягнення на предмет іпотеки, наголошуючи на тому, що і факт звернення банку до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки є свідченням наявності спору між сторонами, а на момент звернення до нотаріуса банк вже застосував один з передбачених договором іпотеки способів стягнення.
10. Велика Палата Верховного Суду приймаючи рішення про повернення для розгляду відповідній колегії Касаційного господарського у складі Верховного Суду цієї справи керувалася тим, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
11. У рішенні від 27 вересня 1990 року в справі «Коссі проти Сполученого Королівства» (Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, пункт 35) ЄСПЛ зазначив, що, хоча він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення. У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.
12. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суд