ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19)
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1» (далі - ТОВ «Інвест-курорт-1», товариство), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Таранська Аліна Миколаївна, про розірвання договору та скасування рішення загальних зборів, визнання права власності на частку у статутному капіталі
за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ТОВ «Інвест-курорт-1», у якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову просила про:
- розірвання договору купівлі-продажу частки у розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М. та зареєстрованого за № 3080;
- скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», оформленого протоколом від 03 червня 2016 року;
-визнання за нею права власності на частку в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 40 %, яка належала ОСОБА_2 , та на частку в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 20 %, яка належала ОСОБА_3 , а всього на частку у розмірі 60 % в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1».
Позов обґрунтовано тим, що на порушення умов договору купівлі-продажу покупці не сплатили позивачці вартість набутих часток у розмірі 4 141 000 грн. На порушення умов договору позивачка не отримала кошти ні в готівковій формі, ні в безготівковій формі, ні до підписання договору, ні в період після підписання договору та до дати звернення до суду.
Позивачка звернула увагу на ту обставину, що причиною відчуження нею частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» була неможливість повернення коштів ОСОБА_6 за договором позики від 16 березня 2015 року, строк повернення яких настав 05 червня 2016 року.
Із посиланням на норми, зокрема, Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», пункти 1 та 2 постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою» у редакції, що діяла під час виникнення спірних відносин (далі - Постанова № 210), пункт 1 частини першої статті 1 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» позивачка просила позовні вимоги задовольнити.
Заперечуючи проти позовних вимог, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначали, що діючим законодавством не передбачено обов`язкового укладення договору купівлі-продажу корпоративних прав виключно в нотаріальному порядку, тобто такі правочини можуть відбуватися та укладатися в простій письмові формі, тому в цьому випадку вимоги Постанови № 210 не є обов`язковими до застосування. Відповідачі наголошували, що розрахунки на виконання вимог договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року були проведені до підписання договору, а саме підписання договору сторонами є фактом підтвердження про отримання ОСОБА_1 грошових коштів належним чином у встановленій формі, а тому договір є виконаним належним чином і підстави для задоволення позову відсутні.
Відповідач ОСОБА_4 також зазначив, що частина оскаржуваного договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , не породжує цивільно-правових відносин між ними. Разом з тим ОСОБА_4 вказав, що зобов`язання між ним та ОСОБА_5 виконані у повному обсязі, про що свідчить відсутність судових спорів. Відповідач вказав, що підписи сторін у договорі нотаріально посвідчені, а тому позивачка діяла свідомо та цілеспрямовано бажала реального настання наслідків договору, підтверджуючи отримання від покупців оплати за відчужувану нею частку у статутному капіталі.
Третя особа ОСОБА_6 у своїх поясненнях зазначав, що 16 березня 2015 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір позики, за яким останній було надано кошти у розмірі 5 000 000 грн, повернення позики позивачкою забезпечено заставою, а саме часткою у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» і ТОВ «Інвест-курорт-2». Також зазначав, що він звертався до Київського районного суду міста Одеси з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки від 03 червня 2016 року, в межах якого надані пояснення сторін правочину, що підтверджують факт відсутності розрахунків між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3
20 серпня 2018 року рішенням Господарського суду Одеської області, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року, позов задоволено частково: розірвано договір купівлі-продажу частки у розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М., зареєстрований за № 3080, в частині продажу ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 своєї частки у розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1»; скасовано рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», оформлене протоколом від 03 червня 2016 року, в частині рішень з питання № 1 порядку денного про відступлення ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 40 % та ОСОБА_3 частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 20 %; по питанню № 2 порядку денного про включення до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; в іншій частині позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суди першої і апеляційної інстанцій зазначили про те, що докази, які б підтверджували сплату покупцями на користь позивачки 4 140 000 грн вартості придбаної частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» на підставі договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, надано не було.
Встановивши істотні порушення договору покупцями, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав згідно зі статтею 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для розірвання договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року в частині продажу ОСОБА_1 своєї частки на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
При цьому суди вважали, що розірвання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі не може не мати юридичних наслідків у вигляді відновлення становища, що існувало до порушення права, враховуючи сутність спірних правовідносин, в межах яких ОСОБА_1 втратила корпоративні права як учасник ТОВ «Інвест-курорт-1» та право на частку у статутному капіталі, не отримавши при цьому належної грошової компенсації.
Із розірванням договору купівлі-продажу має припинитися підстава для прийняття загальними зборами таких рішень та відповідних змін у складі учасників товариства.
ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просив скасувати зазначені судові рішення в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення - про відмову у позові, а в іншій частині - залишити без змін. Зазначив, що пунктом 5 спірного договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року передбачено, що гроші продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання договору, а його підписання свідчить, що розрахунки за ним здійснені повністю за відсутності претензій до покупців. Підписи на договорі нотаріально посвідчені, тому ОСОБА_1 , підписавши вказаний договір, підтвердила факт отримання нею коштів за продану частку. На думку скаржника, спірний договір виконаний належним чином, а тому у судів попередніх інстанцій не було передбачених статтею 651 ЦК України підстав для розірвання вказаного договору. На порушення приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) судами не надана належна оцінка пункту 5 спірного договору.
Уквітні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з заявою про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року.
13 травня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою в порядку статті 297 ГПК України приєднав заяву ОСОБА_3 до касаційної скарги ОСОБА_2 .
У відзивах на касаційну скаргу позивачка ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_6 зазначили, що суди попередніх інстанцій всебічно та об`єктивно дослідили всі наявні у справі докази, встановили всі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Скаржниками не надано суду доказів здійснення розрахунків з ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що обов`язок доведення на підставі належних та допустимих доказів факту здійснення такого розрахунку за спірним договором покладався саме на відповідачів.
27 серпня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав вказану справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі Колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 308/13400/14-ц та від 17 квітня 2019 року у справі № 361/558/15-ц. Посилався на те, що навіть посвідчений нотаріусом договір про отримання оплати за товар, за відсутності інших належних та допустимих доказів, в тому числі документального підтвердження здійснення розрахунку, і за наявності заперечень однієї зі сторін щодо оплати, не є достатнім та допустимим доказом вчинення такої оплати. Тому вказані умови договору не можуть свідчити про беззаперечне виконання цього договору, про відсутність істотного порушення договору та про відсутність підстав для розірвання договору згідно зі статтею 651 ЦК України. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зауважив, що в силу статті 74 ГПК України (частина перша статті 81 ЦПК України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а тому суд мав встановити обставини та перевірити доводи, на які посилається позивач, з підстав лише наявності в договорі застереження про здійснення покупцем оплати.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що предметом позову також є вимоги про розірвання договору купівлі-продажу з підстав несплати вартості проданого майна. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 5 договору гроші продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання вказаного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та що претензій до покупців з оплати зі сторони продавців немає. Договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М.
08 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнила.
Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року у частині задоволених позовних вимог про:
1) розірвання договору купівлі-продажу частки в розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) від 03 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М., зареєстрованого за № 3080, у частині продажу ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 своєї частки в розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196);
2) скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196), оформленого протоколом від 03 червня 2016 року, в частині рішень з таких питань:
- питання № 1 порядку денного про відступлення ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 частки в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) у розмірі 40 % та ОСОБА_3 частки в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) у розмірі 20 %;
- питання № 2 порядку денного про включення до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» (65062, м. Одеса, вул. Каманіна, 2/2, ЄДРПОУ 36436196) ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - скасувала.
Прийняла нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовила.
Вирішила питання про розподіл судових витрат.
Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що відповідно до статті 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб - підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України.
Станом на 03 червня 2016 року (дата укладення договору) була чинною Постанова № 210, відповідно до пункту 1 якої (в редакції від 06 червня 2013 року) було установлено граничну суму розрахунків готівкою фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150 000 грн. При цьому пунктом 2 Постанови № 210 було визначено право фізичних осіб здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 150 000 грн, шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, унесення та/або перерахування коштів на поточні рахунки (у тому числі у депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).
Розрахунки за цим договором мали відбуватися лише в безготівковій формі.
Проте порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але не впливає на чинність розрахунків і не заперечує самого факту проведення розрахунків. Отже, ані встановлення факту нездійснення розрахунків у безготівковій формі, ані наявність законодавчої заборони на здійснення розрахунків готівкою понад певну граничну суму не може вважатись підтвердженням того, що фактичні розрахунки сторонами в готівковій формі не здійснювались.
Необхідно розрізняти договір як правочин - з одного боку, і договір як документ - з іншого, згідно з постановою від 14 листопада 2018 року у справі № 161/3245/15-ц (провадження № 14-321цс18), де звернуто увагу, що дублікатом договору є другий примірник документа, що повинен містити ті ж відомості, що й оригінал документа, а його видача полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямоване на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин. Виходячи із цього Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оспорюваний дублікат договору, який повністю відповідає оригіналу, не має самостійного значення, оскільки його видання не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов`язків, а є документом, який лише дублює, відтворює зміст договору, та не може порушувати права позивача. Отже, за висновком Великої Палати Верховного Суду недійсним може бути визнаний лише сам договір як правочин, а не документ, у якому відображено текст договору (зокрема, дублікат договору).
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи; ці дані встановлюються, зокрема, письмовими доказами.
У своїй постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року продаж частки 80 % у статутному капіталі товариства за домовленістю сторін вчиняється за 5 520 000,00 грн. Гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання зазначеного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та відсутні претензії до покупців щодо оплати з боку продавців.
Велика Палата Верховного Суду вважала, що цей пункт договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців, є даними, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному в частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом.
А щодо правової оцінки пункту 5 спірного договору як розписки Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як розписку на практиці, як правило, розуміють письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПКУкраїни.
Таке розуміння узгоджується із законом. Так, відповідно до частини першої статті 545 ЦК України,прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦК України в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Тому пункт 5 спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою.
Відповідно до частини першої статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Водночас законом не встановлено, що факт отримання грошових коштів має бути підтверджений певними засобами доказування. Тому кожна зі сторін може доводити таку обставину або спростовувати її будь-якими доказами. Зокрема, таким доказом може бути положення договору про одержання однією стороною від іншої грошових коштів. Натомість заінтересована сторона може спростовувати цю обставину іншими доказами, які, наприклад, свідчать про підписання договору або розписки, якщо вона втілена в окремому документі, під впливом помилки, обману, насильства тощо. Відповідно до частин першої, третьої статті 86 ГПК України суд має оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду також звернула увагу на те, що правове значення розписки може не обмежуватися посвідченням певних обставин.
Констатувала, що відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір.
Тому не вбачала підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у складі Колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 308/13400/14-ц та від 17 квітня 2019 року у справі № 361/558/15-ц.
Зазначила, що суди попередніх інстанцій цього не врахували, неправильно застосували норми матеріального права та неправильно визначили правову природу пункту 5 спірного договору в тій його частині, в яких він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців. Унаслідок цієї помилки суди попередніх інстанцій порушили також і норми процесуального права, зокрема частину першу статті 86 ГПК України, відповідно до якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Щодо позовної вимоги про розірвання спірного договору в частині продажу позивачкою на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 своєї частки в розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що частинучетверту статті 653 ЦК України необхідно розуміти так, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано обома сторонами до моменту розірвання договору, тобто якщо обидві сторони отримали зустрічне задоволення одна від одної. На це вказує використання множини у зазначеній нормі. При цьому, якщо договором було передбачено інші зобов`язання сторін, наприклад щодо передання іншого майна, сплати коштів, які не було виконано, то в разі розірвання договору такі зобов`язання припиняються на майбутнє.
Якщо ж зобов`язання з договору було виконано лише однією стороною, то в разі розірвання договору підлягають застосуванню правила про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави або з підстави, яка згодом відпала (глава 83 ЦК України).
Договір, за яким одна сторона зобов`язується передати другій стороні певне майно, є правовою підставою для набуття другою стороною переданого їй майна. У разі розірвання такого договору правова підстава набуття другою стороною майна відпадає.
Якщо договір, на підставі якого друга сторона набула право власності на майно, розірвано, то друга сторона автоматично не втрачає права власності на це майно, а перша сторона не набуває права власності. При цьому відповідно до статті 392 ЦК України саме власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому позовна вимога про визнання права власності на майно не відповідає належному способу захисту права особи, яка право власності на це майно не набула.
Способом захисту позивача в цьому