Постанова
Іменем України
21 вересня 2020 року
місто Київ
справа № 137/1226/17
провадження № 61-838св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛІТИНСЬКИЙ МОЛОЧНИЙ ЗАВОД",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІТИНСЬКИЙ МОЛОЧНИЙ ЗАВОД" на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Зайцева А. Ю., Панасюка О. С., Шемети Т. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІТИНСЬКИЙ МОЛОЧНИЙ ЗАВОД" (далі - ТОВ "ЛМЗ") про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що він працював у ТОВ "ЛМЗ" з 04 липня 2013 року на посаді оператора централізованої мийки четвертого розряду. Наказом від 17 липня 2017 року № 178/1 він був звільнений з роботи відповідно до запису у трудовій книжці у зв`язку із вступом на військову службу згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України. Зазначає, що 11 липня 2017 року він уклав контракт з Міністерством оборони України про проходження служби у Збройних Силах України (далі - ЗСУ) строком на 6 місяців. Наказом командувача військ Оперативного командування "Південь" від 11 липня 2017 року № 101 його призначено командиром мінометного взводу роти вогневої підтримки 131-го окремого розвідувального батальйону Оперативного командування "Південь" Сухопутних військ ЗСУ.
14 липня 2017 року він знаходився на роботі у відповідача і повідомив про укладення контракту із ЗСУ та призначення його на посаду, надав копії відповідних документів. Після цього відбув для проходження військової служби. У день видання наказу про його звільнення з роботи він на роботі не був, знаходився на службі в ЗСУ.
08 серпня 2017 року відповідач здійснив розрахунок по зарплаті, перерахував грошові кошти на його банківську карту. Позивач вважає, що його звільнення з роботи є незаконним, оскільки заяви про звільнення він не писав, таке звільнення суперечить чинному законодавству.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнав, вважав його необґрунтованим.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Літинського районного суду Вінницької області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що укладення позивачем контракту на проходження військової служби у ЗСУ було добровільним, а не у зв`язку з мобілізацією. Умови контракту не свідчать, що його укладено під час дії особливого періоду на території України. Судом першої інстанції зроблено висновок, що укладений позивачем контракт є різновидом трудового договору, а тому, підписавши таку угоду, позивач змінив місце роботи.
Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове про задоволення позову. Визнано незаконним та скасовано наказ директора ТОВ "ЛМЗ" від 17 липня 2017 року № 178/1 про звільнення ОСОБА_1 з посади оператора централізованої мийки четвертого розряду у зв`язку з вступом на військову службу на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді оператора централізованої мийки четвертого розряду ТОВ "ЛМЗ" з 18 липня 2017 року. Стягнуто з ТОВ "ЛМЗ" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час з моменту звільнення у розмірі 15 324, 54 грн із урахуванням сплати необхідних відрахувань; на відшкодування моральної шкоди - 1 000, 00 грн. Здійснено розподіл судових витрат. Допущено негайне виконання рішення у частині поновлення на роботі.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, посилався на те, що Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію", який затверджено Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про часткову мобілізацію", прийняте в межах конституційних повноважень рішення про часткову мобілізацію військовослужбовців строком на 45 діб. Апеляційний суд зробив висновок, що з дня опублікування зазначеного Указу розпочався особливий період, рішень про закінчення якого на час розгляду справи Президент України не ухвалював. Останнє рішення про звільнення у запас військовослужбовців, які призвані на час мобілізації на особливий період під час третьої черги часткової мобілізації, прийнято Указом Президента України від 26 вересня 2016 року № 441/2016. Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу після видання цих Указів Президент України не приймав. З огляду на наведені обставини суд апеляційної інстанції вважав, що на час дії контракту на позивача поширюються гарантії збереження місця роботи та посади у ТОВ "ЛМЗ".
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 27 грудня 2017 року із застосуванням засобів поштового зв`язку, ТОВ "ЛМЗ" просило скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заявник зазначає, що укладення позивачем контракту на проходження військової служби у ЗСУ було добровільним, не пов`язане із мобілізацією або виконанням спеціальних обов`язків в умовах діючого особливого періоду, спеціальних завдань у зоні проведення антитерористичної операції. Тому звільнення ОСОБА_1 з посади оператора централізованої мийки четвертого розряду ТОВ "ЛМЗ" було законним. Заявник оскаржує рішення суду апеляційної інстанції, зокрема у частині застосування до позивача гарантій, визначених статтею 119 КЗпП України, під час його звільнення. Також, на переконання заявника, особливий період припинений, а тому звільнення ОСОБА_1 було законним, оскільки на нього на час звільнення не розповсюджувалися положення статті 119 КЗпП України.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2017 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами встановлено, що позивач з 04 липня 2013 року працював у відповідача на посаді оператора централізованої мийки четвертого розряду.
Наказом від 16 квітня 2015 року № 06 ОСОБА_1 увільнено від роботи з 22 квітня 2015 року у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку на особливий період.
11 липня 2017 року ОСОБА_1 уклав контракт з Міністерством оборони України про проходження служби в ЗСУ строком на 6 місяців, про що позивачем було повідомлено відповідача.
Наказом командувача військ Оперативного командування "Південь" від 11 липня 2017 року № 101 призначено ОСОБА_1 командиром мінометного взводу роти вогневої підтримки 131-ого окремого розвідувального батальйону Оперативного командування "Південь" сухопутних військ ЗСУ.
Наказом відповідача від 17 липня 2017 року № 178/1 ОСОБА_1 звільнений з роботи. Відповідно до запису у трудовій книжці в зв`язку із вступом на військову службу згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України.
Наказом від 30 серпня 2017 року № 191 внесено зміни у наказ № 178/1-К: у частині "Причина звільнення" замінено слова "у зв`язку з призовом" на слова "у зв`язку з вступом".
Судами встановлено, що середньомісячна заробітна плата позивача становила 3 598, 95 грн.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, встановлюють гарантії військовослужбовцям.
Так, саме Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі - Закону № 2232-XII) здійснюється правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, ним також визначені загальні засади проходження в Україні військової служби, отже є спеціальним у частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу.
Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
За приписами частин другої, третьої статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.