ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Лященко Н. П. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 826/4164/16 ( провадження № 11-761апп19)
справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» Волощука Ігоря Григоровича (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд та ПАТ «Банк`Національні інвестиції», Банк), Фонду про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року у складі судді Федорчук А. Б. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року у складі колегії суддів Пилипенко О. Є., Глущенко Я. Б., Шелест С. Б.,
У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправним і скасувати наказ уповноваженої особи Фонду від 13 листопада 2015 року № 56/1-ОС про визнання нікчемним правочину від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів за платіжним дорученням на 197 500 грн з поточного рахунку ОСОБА_2 № НОМЕР_1 у Банку на її поточний рахунок № НОМЕР_2 у Банку; зобов`язати уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію про неї як вкладника Банку, якому необхідно здійснити виплату відшкодування на підставі договору банківського рахунку від 04 вересня 2015 року № 26399980/11/Деп; зобов`язати Фонд включити передану уповноваженою особою Фонду інформацію щодо позивачки до Загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в Банку за рахунок Фонду; зобов`язати Фонд здійснити відшкодування позивачці за вкладом згідно з договором банківського рахунку від 04 вересня 2015 року № 26399980/11/Деп за рахунок Фонду.
19 квітня 2017 року постановою Окружного адміністративного суд міста Києва, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року, позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ уповноваженої особи Фонду від 13 листопада 2015 року № 56/1-ОС щодо визнання нікчемним правочину від 17 вересня 2015 року; зобов`язано уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_1 як вкладника Банку, якому необхідно здійснити виплату відшкодування на підставі договору № 26399980/11/Деп банківського рахунку фізичної особи від 04 вересня 2015 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що уповноваженою особою Фонду не доведено наявності визначених частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI підстав, які б свідчили про нікчемність укладеного правочину позивачки з Банком, а тому не доведено й наявності законних підстав для не включення позивачки до переліку вкладників Банку, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.
У касаційній скарзі уповноважена особа Фонду посилалися на порушення судами норм матеріального та процесуального права, тому просила скасувати судові рішення, а провадження у справі закрити.
09 вересня 2020 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду задоволено частково. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року в частині визнання протиправним і скасування наказу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Національні інвестиції» від 13 листопада 2015 року № 56/1-ОС про визнання нікчемним правочину від
17 вересня 2015 року щодо перерахування 197 500 грн з поточного рахунку № НОМЕР_1 ОСОБА_2 на поточний рахунок № НОМЕР_2 ОСОБА_1 - скасовано, а провадження у справі в цій частині закрито. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року залишено без змін.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи питання про визнання протиправним і скасування наказу уповноваженої особи Фонду від 13 листопада 2015 року № 56/1-ос, яким віднесено до нікчемних правочин від 17 вересня 2015 року про перерахування грошових коштів, неправильно встановили правову природу такого наказу. Вважала, що правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI) незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів Банку і виданий згаданий наказ. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Наказ уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування наслідків нікчемності правочину. Такий наказ є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою Фонду, що здійснює повноваження органу управління Банку.
Велика Палата Верховного Суду у своїх висновках зазначила, що встановлена правова природа наказу унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його протиправним і скасування, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним і скасування наказу уповноваженої особи Фонду від 13 листопада 2015 року № 56/1-ос «Щодо заходів, пов`язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів)» не можуть розглядатися в судах (у тому числі в адміністративних, цивільних, господарських), тому скасувала у цій частині ухвалені у справі судові рішення та закрила провадження у справі.
З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна, тому висловлюємо окрему думку відповідно до статті 34 КАС України.
Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачено у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність
(пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Водночас особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.
У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 ро