ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Лященко Н. П. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 826/16317/16 ( провадження № 11-499апп19)
у справі № 826/16317/16 (провадження № 11-499апп19) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридичне бюро «Алєксєєв, Боярчуков та партнери» (далі - ТОВ «ЮБ «Алєксєєв, Боярчуков та партнери») до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд, ПАТ «Фідобанк», Банк відповідно), третя особа - Фонд, про визнання протиправними дій,
за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 січня 2017 року (суддя Данилишин В. М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року (судді Саприкіна І. В., Карпушова О. В., Кучма А. Ю.),
У жовтні 2016 року ТОВ «ЮБ «Алєксєєв, Боярчуков та партнери» звернулося до суду з позовом, у якому після змін позовних вимог просило суд визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо віднесення до категорії нікчемних угод договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 18 травня 2016 року № 459, укладеного між ПАТ «Фідобанк» і ТОВ «ЮБ «Алєксєєв, Боярчуков та партнери», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І. Л. (далі - договір № 459).
20 січня 2017 року постановою Окружного адміністративного суду міста Києва, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року, позов задоволено.
Окружний адміністративний суд міста Києва у вказаній постанові відступив від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 лютого та 15 червня 2016 року (справи № 826/2043/15, 826/20410/14 відповідно), та дійшов висновку, що спір у цій справі має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
З такими висновками погодився і суд апеляційної інстанції.
Задовольняючи позовні вимоги суди зазначили, що доводи уповноваженої особи Фонду щодо виявлення ознак нікчемності договору № 459, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2002 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 4452-VI) та статтею 228 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - ЦК України), є необґрунтованими.
У квітні 2017 року уповноважена особа Фонду подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року та відмовити у задоволенні позову.
09 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду задовольнила частково; постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року скасувала; провадження у справі закрила.
Велика Палата Верховного суду мотивувала свої висновки тим, що рішення про віднесення угод до категорії нікчемних не може бути оскаржене, оскільки його видання не порушує прав і законних інтересів іншої сторони правочину. Нікчемний правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК та частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI) незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів Банку й ухвалене відповідне рішення.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що прийняття такого внутрішнього рішення не породжує негативних правових наслідків для другої сторони правочину, яка вважає його дійсним. Рішення уповноваженої особи Фонду не може встановлювати обов`язки для іншої сторони договору. Для застосування наслідків нікчемності правочину Фонд повинен звертатися до суду, і тільки в разі ухвалення відповідного рішення судом та набуття ним законної сили для сторони правочину можуть наступати негативні наслідки, зокрема, витребування майна, отриманого ТОВ «ЮБ «Алєксєєв, Боярчуков та партнери» внаслідок нікчемного правочину (на думку Фонду).
У зв`язку з цим Велика Палата Верховного суду закрила провадження у справі з тих підстав, що спір у цій справі не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна, тому відповідно до статті 34 КАС України висловлюємо окрему думку.
Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачено у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Водночас особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.
У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99).
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України, суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не