У Х В А Л А
16 вересня 2020 року
м. Київ
Справа № 607/11542/16-ц
Провадження № 14-123цс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Лященко Н. П.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
перевіривши наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом Державного вищого навчального закладу "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України" до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання, за касаційною скаргою Державного вищого навчального закладу "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України", на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 лютого 2017 року (у складі судді Стельмащука П. Я.) та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 01 червня 2017 року (у складі колегії суддів Сташківа Б. І., Кузьми Р. М., Костіва О. З.),
ВСТАНОВИЛА:
У жовтні 2016 року Державний вищий навчальний заклад "Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України" (далі - ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет") звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання.
Позовну заяву мотивовано тим, що 01 вересня 2010 року між ними укладено угоду № 109 про підготовку фахівця з вищою освітою. Угодою передбачено обов`язок відповідача після закінчення навчання відпрацювати три роки у закладі охорони здоров`я, у який випускник буде направлений для роботи, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до бюджету вартість навчання.
Наказом ректора університету від 23 червня 2016 року на підставі результатів державних екзаменів ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію лікаря та видано диплом.
На підставі протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет" від 30 жовтня 2015 року ОСОБА_1 було направлено на роботу у Вашківецький центр первинної медико-санітарної допомоги Чернівецької області Департаменту охорони здоров`я Чернівецької ОДА на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря.
Листом від 15 серпня 2016 року Департамент охорони здоров`я Чернівецької ОДА повідомив університет про те, що ОСОБА_1 не прибула та не зарахована в інтернатуру згідно з державним розподілом у Чернівецьку область.
Таким чином, відповідач в установлений строк - до 01 серпня 2016 року не приступила до навчання в інтернатурі без поважних причин, що одночасно свідчить про її відмову у подальшому приступити до роботи за направленням та відпрацювати не менше 3 років як молодий фахівець у державній установі охорони здоров`я, а тому відповідачка зобов`язана відшкодувати всі державні витрати, пов`язані з її навчанням.
Згідно з частиною другою статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року "Про освіту" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 14 Постанови КМУ "Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням" від 22 серпня 1996 року № 992 передбачено, що за наявності вказаних в постанові умов випускник зобов`язаний відшкодувати вартість навчання та компенсувати витрати замовника.
Пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати.
Посилаючись на зазначене, ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет" просив суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь кошти, витрачені на її навчання, у розмірі 122 тис. 971,69 грн, які складаються із: 83 тис. 648,45 грн витрат на одного студента медичного факультету та 39 тис. 323,24 грн виплаченої за час навчання стипендії.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет" відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не доведено, що ОСОБА_1 не виконала умови угоди від 01 вересня 2010 року № 109 та відмовилася їхати за призначенням, чим порушила свої зобов`язання перед навчальним закладом, а тому відсутні правові підстави для стягнення вартості навчання.
Крім того, відсутні правові підстави для стягнення вартості навчання, оскільки частина 2 статті 52 Закону України "Про освіту", на яку посилався позивач як на підставу позову, втратила чинність, діюча стаття 64 Закону України "Про вищу освіту" не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання або відшкодування вартості навчання.
Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 01 червня 2017 року апеляційну скаргу ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет" відхилено, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 лютого 2017 року залишено без змін.
19 червня 2017 року ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет" засобами поштового зв`язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 01 червня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що при ухваленні оскаржуваних рішень судами не було враховано і застосовано норми частини третьої статті 5 ЦК України у частині заборони зворотної дії закону у часі.
Суди дійшли помилкового висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року № 246/2686 (зокрема, пункту 21), як такого, що суперечить статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України "Про вищу освіту", оскільки відповідно до угоди від 01 вересня 2010 року № 109, укладеної між сторонами, відповідач зобов`язується прибути після закінчення університету на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку
Застосовуючи норми матеріального права, суди не звернули уваги на те, що договір, укладений між навчальним закладом та відповідачем, не було визнано недійсним або розірвано, а тому, виходячи з загальних принципів виконання зобов`язань у договірних правовідносинах, відповідач повинна нести відповідальність за порушення зобов`язання.
Висновок судів про недоведеність факту порушення зобов`язань із боку відповідача суперечить листу від 15 серпня 2016 року № 01.2/2911 Департаменту охорони здоров`я Чернівецької ОДА на ім`я ректора ДВНЗ "Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського" про те, що ОСОБА_1 не прибула і не зарахована в інтернатуру згідно з державним направленням у Чернівецьку область.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
У вересні 2017 року матеріали цивільної справи надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року касаційну скаргу разом із матеріалами цивільної справи передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2019 року цивільну справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року прийнято та призначено до розгляду справу Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із частиною п`ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.