ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 826/1659/17
адміністративне провадження № К/9901/51148/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
за участю:
секретаря судового засідання - Андрієнко Н.А.,
представника позивача - Зудінова О.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №826/1659/17
за позовом ОСОБА_1
до Державної фіскальної служби України
про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Зудінова Олега Олексійовича
на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 лютого 2018 року (прийняте у складі: головуючого судді Келеберди В.І., суддів Качура І.А., Федорчука А.Б.)
і постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2018 року (прийняту у складі: головуючого судді Костюк Л.О., суддів Кузьмишиної О.М., Твердохліб В.А.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 10 січня 2017 року №10-о "Про звільнення ОСОБА_1 ";
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління нерухомого майна Департаменту інфраструктури Державної фіскальної служби України з 11 січня 2017 року;
- стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 січня 2017 року до дня ухвалення судом рішення про поновлення на роботі включно.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у зв`язку зі зміною організаційної структури і скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України його було попереджено про наступне вивільнення із займаної посади 20 травня 2016 року.
Одночасно з попередженням у порушення вимог чинного трудового законодавства відповідач не запропонував жодних вакантних посад, які б відповідали кваліфікаційному рівню і спеціалізації для переведення та подальшого працевлаштування позивача.
У попередженні про наступне вивільнення від 20 травня 2016 року зазначено, що вакантні посади відсутні.
З дня попередження про наступне вивільнення і до дня звільнення з посади - 11 січня 2017 року позивачу не пропонувалося жодної посади для переведення.
Не зважаючи на наявність вакансій для переведення, що підтверджується документальними доказами, наказом відповідача від 10 січня 2017 року позивача звільнено із займаної посади за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України і пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".
Посилаючись на порушення відповідачем частини першої і пункту 3 частини другої статті 42, частини другої і третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, частини третьої статті 87 Закону України "Про державну службу", позивач звернувся до суду за захистом порушеного права на працю.
У подальшому, протягом розгляду справи, представник позивача подав заяву про збільшення суми, що підлягає стягненню з відповідача у зв`язку з підвищенням після звільнення позивача окладу за посадою, яку він обіймав до звільнення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 лютого 2018 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправним і скасовано наказ Державної фіскальної служби України №10-о від 10 січня 2017 року "Про звільнення ОСОБА_1 ".
Зобов`язано Державну фіскальну службу України поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління нерухомого майна Департаменту інфраструктури Державної фіскальної служби України з 11 січня 2017 року.
Стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 січня 2017 року до 5 лютого 2018 року у розмірі: 130024,90 грн за вирахуванням з цієї суми податку на доходи фізичних осіб і єдиного соціального внеску.
Приймаючи зазначене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, тобто вжити усіх заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.
Як встановлено судом першої інстанції, у період з дня попередження ОСОБА_1 про наступне вивільнення (20 травня 2016 року) до дня його звільнення (10 січня 2017 року) у різних Департаментах, управліннях, відділах Державної фіскальної служби України рахувалися вакантними значна кількість посад центрального апарату, а також структурних підрозділів Державної фіскальної служби України, на які можливо було б працевлаштування позивача.
Загалом з більш ніж 40 вакантних посад, і щонайменше 20 вакансій на час перебування працівників у відпустці по догляду за дитиною, позивачу не пропонувалося жодної.
Отже, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у цьому випадку відповідач не забезпечив права рівного доступу позивача до державної служби, і порушив його право на працю. У зв`язку з чим визнав оскаржуваний наказ Державної фіскальної служби України незаконним і скасував його.
При визначенні суми заробітної плати, яка підлягає нарахуванню і виплаті позивачу, суд першої інстанції виходив з вимог постанови Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати".
Водночас суд першої інстанції відхилив доводи представника позивача щодо необхідності обрахунку середньомісячного і середньоденного заробітку позивача з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року №15, відповідно до якої збільшено оклади у тому числі за посадою, яку обіймав до звільнення позивач, оскільки формула нарахування і виплати середньої заробітної плати чітко визначена постановою Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року, відповідно до якої за основу слід брати розмір заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців роботи, що передували звільненню.
Суд першої інстанції також відхилив твердження представника позивача в частині необхідності зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити позивачу середній заробіток за час затримки проведення розрахунку, оскільки такий розрахунок фактично здійснено не у день його звільнення - 10 січня 2017 року, а 16 січня 2017 року.
Відхиляючи в цій частині позовні вимоги суд виходив з того, що за умов поновлення позивача на посаді і стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, зазначені дні мають бути оплаченими як відпрацьовані.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2018 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 лютого 2018 року - змінено, викладено четвертий абзац резолютивної частини вказаного рішення у наступній редакції:
"Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 січня 2017 року до 5 лютого 2018 року у розмірі: 131507,60 грн без вирахування з цієї суми обов`язкових платежів.".
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 лютого 2018 року залишено без змін.
Судове рішення мотивовано тим, що судом першої інстанції у повній мірі досліджено обставини справи на підставі яких суд дійшов правильного висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, проте помилково застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення питання стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
З урахуванням листів Міністерства соціальної політики України від 5 серпня 2016 року №11535/0/14-16/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік" і від 19 жовтня 2017 року №224/0/103-17/214 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2018 рік" суд апеляційної інстанції порахував кількість днів вимушеного прогулу починаючи з 11 січня 2017 року до 5 лютого 2018 року у розмірі: 268 днів, а не 265 днів як порахував суд першої інстанції.
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність зміни рішення суду першої інстанції в частині суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з неправильним підрахунком днів вимушеного прогулу судом першої інстанції, і як наслідок, збільшення суми середнього заробітку, яку належить стягнути на користь позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)
У касаційній скарзі представник позивача - адвокат Зудінов Олег Олексійович просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2018 року, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 лютого 2018 року - змінити.
Викласти пункт четвертий резолютивної частини вказаного рішення у наступній редакції:
"Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 січня 2017 року до 5 лютого 2018 року у розмірі: 147540,24 грн без вирахування з цієї суми обов`язкових платежів".
Крім того, представник позивача просить доповнити резолютивну частину рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 лютого 2018 року пунктом наступного змісту:
"Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні тривалістю чотири робочі дні з 11 січня 2017 року до 16 січня 2017 року включно у розмірі: 1962,64 грн без вирахування з цієї суми обов`язкових платежів".
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 лютого 2018 року залишити без змін.
Зокрема, скаржник зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є необґрунтованими, прийняті з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неправильним застосуванням норм матеріального права, а також без повного і всебічного з`ясування обставин справи. В обґрунтування касаційної скарги представник позивача зазначає, що суди попередніх інстанцій помилково відхилили доводи представника позивача щодо необхідності обрахунку середньомісячного і середньоденного заробітку позивача з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року №15, відповідно до якої збільшено оклади у тому числі за посадою, яку обіймав до звільнення позивач.
На думку представника позивача, застосовані судами норми пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100, є загальними.
Натомість нормами пункту 10 вказаного Порядку визначено спеціальні випадки визначення середньоденного заробітку працівника, зокрема, випадок, коли в періоді протягом, якого за працівником зберігається середній заробіток, відбулось підвищення посадових окладів. В такому випадку заробітна плата, включаючи премії й інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати за проміжок до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленою у пункті 8 Порядку формулою визначається середньоденний (годинний) заробіток.
Отже, на думку представника позивача, суди першої й апеляційної інстанцій помилково визначили розмір середнього заробітку позивача за період його вимушеного прогулу.
Крім того, представник позивача вважає, що суди попередніх інстанцій також помилково відхилили його твердження в частині необхідності зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити позивачу середній заробіток за час затримки проведення розрахунку.
Як зазначає скаржник, стаття 235 КЗпП України врегульовує питання щодо стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу як компенсацію втраченої таким працівником заробітної плати у зв`язку з незаконним звільненням з посади.
Водночас стаття 117 КЗпП України визначає відповідальність власника або уповноваженого ним органу у разі затримки розрахунку при звільненні у строки, визначенні статтею 116 КЗпП України, і зобов`язує власника виплатити працівникові середню заробітну плату за весь час затримки розрахунку.
Враховуючи зазначене, на думку скаржника, статті 117 і 235 КЗпП України регулюють різні аспекти трудових відносин і за наявності підстав можуть бути застосовані одночасно.
Представник відповідача подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані рішення залишити без змін. В обґрунтування відзиву представник відповідача погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в частині розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки формула нарахування і виплати середньої заробітної плати чітко визначена постановою Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року, відповідно до якої за основу слід брати розмір заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців роботи, що передували звільненню.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 наказом голови Державної фіскальної служби України від 21 серпня 2015 року призначений на посаду начальника управління нерухомого майна департаменту інфраструктури Державної фіскальної служби України.
Зазначена посада відноситься до посад державної служби.
На підставі наказу №535 від 23 липня 2015 року "Про введення в дію Структури Державної фіскальної служби України", наказу №598 від 12 серпня 2015 року "Про внесення змін до наказу Державної фіскальної служби України від 23 липня 2015 року №535", наказу №1022 від 30 грудня 2015 року "Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України", наказу №763 від 12 вересня 2016 року "Про внесення змін до наказу Державної фіскальної служби України від 30 грудня 2015 року №1022", відбулася реорганізація Державної фіскальної служби України із скороченням штатної чисельності працівників.
20 травня 2016 року позивача під власний підпис повідомлено про наступне вивільнення із займаної посади у зв`язку зі скороченням штатної чисельності апарату і змінами у штатному розкладі Державної фіскальної служби України. У попередженні про наступне вивільнення зазначено, що вакантні посади відсутні.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, представником позивача неодноразово направлялися запити до відповідача щодо надання публічної інформації про наявність вакантних посад у Державній фіскальній службі України протягом періоду з 20 травня 2016 року до 10 січня 2017 року.
Відповідно до наданих представнику позивача відповідей у період з дня попередження позивача про наступне вивільнення (20 травня 2016 року) до дня його звільнення (10 січня 2017 року) у різних Департаментах, управліннях, відділах Державної фіскальної служби України рахувалися вакантними значна кількість посад центрального апарату, а також структурних підрозділів ДФСУ, на які можливо було б його працевлаштування.
Зокрема, на момент попередження про наступне вивільнення відповідно до табелю обліку використання робочого часу за травень 2016 року вакантними рахувалися 2 посади у Департаменті матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури і 2 посади в Департаменті моніторингу доходів та обліково-звітних систем. Разом з тим, одночасно з попередженням про наступне вивільнення зазначені посади позивачу для переведення не пропонувалися.
Загалом з більш ніж 40 вакантних посад, та щонайменше 20 вакансій на час перебування працівників у відпустці по догляду за дитиною, позивачу не пропонувалося жодної.
Відповідно до наказу Державної фіскальної служби України №10-о від 10 січня 2017 року позивача звільнено з займаної посади за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України і за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку зі зміною організації структури і скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України.
Позивач, вважаючи вказаний наказ незаконним, таким, що порушує його право на труд, прийнятим з порушенням вимог Кодексу законів про працю України і Закону України "Про державну службу", звернувся з цим позовом до суду.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин)
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 Кодексу Законів про працю України (далі - "КЗпП України") правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.