У х в а л а
22 вересня 2020 року
м. Київ
Справа № 755/1525/15-ц
Провадження № 14-136зц20
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
ознайомилася з касаційною скаргою ОСОБА_1 (далі - відповідачка) на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 (далі - позивач) до відповідачки, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - про визнання права власності на частину майна подружжя і за зустрічним позовом відповідачки до позивача про визнання квартири особистою приватною власністю та
в с т а н о в и л а :
у січні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням наступних уточнень просив визнати право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 .
У грудні 2016 року відповідачка подала зустрічний позов, у якому просила визнати квартиру особистою приватною власністю.
31 жовтня 2017 року Дніпровський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким первісний позов задовольнив, а у задоволенні зустрічного - відмовив.
11 квітня 2018 року Апеляційний суд міста Києва прийняв постанову, в якій скасував рішення суду першої інстанції, ухвалив нове рішення про задоволення первісного та зустрічного позовів частково.
У травні 2018 року до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду надійшла касаційна скарга позивача на постанову Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2018 року, в якій він просив скасувати це судове рішення та залишити без змін рішення суду першої інстанції.
3 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, якою касаційну скаргу позивача задовольнив: постанову Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2018 року скасував, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва залишив без змін.
10 вересня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла касаційна скарга відповідачки, в якій вона просить скасувати постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2020 року та залишити в силі постанову Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2018 року.
Касаційну скаргу відповідачка мотивує порушенням касаційним судом норм матеріального та процесуального права, незастосуванням висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року у справі № 367/5390/14-ц (6-399цс17).
Відповідно до частини четвертої статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
За змістом статей 393 і 394 ЦПК Україниповноваженнями прийняти касаційну скаргу та відкрити касаційне провадження наділений Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього Кодексу вирішує Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду розглянув касаційну скаргу позивача, але на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 755/1525/15-ц не передавав. Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд.
Крім того, після завершення касаційного розгляду у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для розгляду касаційної скарги відповідачки. Тобто у справі № 755/1525/15-ц Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для такого розгляду. А тому у прийнятті касаційної скарги необхідно відмовити та повернути її відповідачці.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).