Постанова
Іменем України
16 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 504/791/14-ц
провадження № 61-15515св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, виконавчий комітет Южненської міської ради Одеської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Толкачової Оксани Анатоліївни на постанову Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року в складі колегії суддів: Черевка П. М., Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, виконавчого комітету Южненської міської ради Одеської областіпро визнання договору дарування недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовано тим, що з 10 липня 1999 року по 21 лютого 2008 року він перебував із ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. За час шлюбу, 20 березня 2002 року, вони придбали квартиру АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Южного міського суду Одеської області від 18 січня 2011 року за ОСОБА_2 визнано право особистої приватної власності на зазначену квартиру, проте в подальшому ухвалою Южного міського суду Одеської області від 16 червня 2011 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення задоволено, заочне рішення від 18 січня 2011 року скасовано. Рішенням Южного міського суду Одеської області від 06 червня 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання права особистої власності на квартиру відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено, визнано квартиру АДРЕСА_1, спільним сумісним майном подружжя. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по Ѕ частини цієї квартири.
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2012 року рішення Южного міського суду Одеської області від 06 червня 2012 року скасовано, в позові ОСОБА_2 та зустрічному позові ОСОБА_1 відмовлено.
Однак, 08 червня 2011 року, під час чинності рішення суду, яке було у подальшому скасоване, ОСОБА_2 подарувала вказану квартиру своєму сину ОСОБА_3 .
Уточнивши позовні вимоги в ході розгляду справи та посилаючись на відсутність у ОСОБА_2 права на відчуження зазначеної вище квартири, ОСОБА_1 просив визнати договір дарування від 08 червня 2011 року та свідоцтво про право власності ОСОБА_2 №1643 від 04 травня 2011 року на спірну квартиру недійсними, повернувши сторони договору у первісний стан.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 серпня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що правовою підставою для державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 стало свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 04 травня 2011 року на підставі рішення виконавчого комітету Южненської міської ради Одеської області від 21 січня 2010 року, а тому право власності на нерухоме майно виникло у ОСОБА_2 після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 .
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 05 листопада 2014 року рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 серпня 2014 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 березня 2015 року ухвалу апеляційного суду Одеської області від 05 листопада 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Останньою постановою Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 серпня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у позові з інших підстав.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові з інших підстав, погодився з висновком суду про те, що факт скасування заочного рішення суду від 18 січня 2018 року, за яким за ОСОБА_2 було визнано право особистої власності на спірну квартиру, не створює жодних правових наслідків щодо договору дарування цієї квартири від 08 червня 2011 року, оскільки підставою для його укладення було свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 04 травня 2011 року, а не скасоване рішення суду. При цьому суд виходив з того, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушених прав, оскільки він не є суб`єктом спірних правовідносин.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У серпні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Толкачова О. А.подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом при новому розгляді не враховано висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 25 березня 2015 року, якою було скасовано попереднє рішення апеляційного суду. Також судом не враховано, що у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, а отримання ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на спірну квартиру у зв`язку із її реконструкцією не відміняє право спільної сумісної власності колишнього подружжя. Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту, оскільки ОСОБА_2 не мала необхідних повноважень для розпорядження спільним майном, а тому укладення договору дарування свідчить про порушення прав ОСОБА_1 .
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів
У жовтні 2019 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на те, що рішення виконкому Южненської міської ради №2098 від 21 січня 2010 року, на підставі якого ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 від 04 травня 2011 року, не оскаржувалося та незаконним не визнавалося. Крім того, предметом даного спору є не поділ майна подружжя, а визнання недійсним договору дарування від 08 червня 2011 року та свідоцтва про право власності від 04 травня 2011 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 504/791/14-ц з Комінтернівського районного суду Одеської області.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У січні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2020 року справу № 504/791/14- ц призначено до розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що з 10 липня 1999 року по 21 лютого 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
За час шлюбу, 20 березня 2002 року, вони придбали квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу.
04 травня 2011 року на підставі рішення виконавчого комітету Южненської міської ради Одеської області від 21 січня 2010 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на зазначену квартиру у зв`язку з реконструкцією (збільшені загальна та житлова площі, змінена конфігурація приміщень).
Заочним рішенням Южного міського суду Одеської області від 18 січня 2011 року за ОСОБА_2 визнано право особистої приватної власності на зазначену квартиру. У подальшому, 16 червня 2011 року це заочне рішення скасовано; рішенням цього ж суду від 06 червня 2012 року за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 визнано право власності по 1/2 частини цієї квартири.
08 червня 2011 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1, що посвідчено приватним нотаріусом Южненського міського нотаріального округу Одеської області Чебаном М. І., та зареєстровано в реєстрі за № 995.
21 червня 2011 року за ОСОБА_3 здійснено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру (реєстраційний номер 335551117, витяг №30372935 про державну реєстрацію прав).
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2012 року рішення Южного міського суду Одеської області від 06 червня 2012 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на спірну квартиру та зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину цієї квартири відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовів ОСОБА_2 та ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що власником спірної квартири є ОСОБА_3, а тому суд вирішив питання про його права та обов`язки без залучення до участі у справі.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Способами захисту прав при цьому є двостороння реституція або, у разі її неможливості, - відшкодування вартості того, що одержано, відшкодування заподіяних збитків та моральної шкоди.
Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Таким чином, договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.