Постанова
іменем України
14 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 740/3597/17
провадження № 51-6070кмо19
Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючого судді Анісімова Г.М.,
суддів Григор`євої І.В., Кравченка С.І.,
Луганського Ю.М., Наставного В.В.,
Огурецького В.П., Щепоткіної В.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Рудюк В.Л.,
прокурора Кулаківського К.О.,
захисника Коваленка В.І.,
розглянула у відкритому судовому засіданні спільну касаційну скаргу захисника Коваленка В.І. та засудженої ОСОБА_1 на вирок Чернігівського районного суду Чернігівської області від 06 червня 2019 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017270180000668, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки
та жительки АДРЕСА_1,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Рух кримінального провадження, зміст судових рішень і встановлені судами першої
та апеляційної інстанцій обставини
Прилуцький міськрайонний суд Чернігівської області вироком від 29 січня 2018 року ОСОБА_1 визнав невинуватою та виправдав за недоведеністю її винуватості
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
Апеляційний суд Чернігівської області ухвалою від 14 травня 2018 року вирок Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 29 січня 2018 року щодо ОСОБА_1 з підстав, передбачених як ч. 2, так і ч. 1 ст. 412 КПК, скасував та призначив новий розгляд у суді першої інстанції.
Чернігівський районний суд Чернігівської області вироком від 06 червня 2019 року ОСОБА_1 засудив за ч. 1 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк
7 років.
У строк відбування покарання ОСОБА_1 зараховано строк попереднього ув`язнення
з 13 травня 2017 року по 29 січня 2018 року включно з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.
Прийнято рішення щодо процесуальних витрат і речових доказів у провадженні, скасовано накладений на майно арешт.
Згідно з вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватою в тому, що вона 05 травня
2017 року близько 21:00, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, за місцем проживання ОСОБА_2 у АДРЕСА_2, в ході сварки з останнім на ґрунті неприязних відносин, виниклих раптово,
яка переросла в бійку, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій,
з метою заподіяння смерті завдала ОСОБА_2 одного удару скляним графином
у лобну ділянку голови, після чого накинула на шию потерпілого мотузку та, здавлюючи, зав`язала її у вузол. Від заподіяної закритої черепно-мозкової травми
з травматичним субарахноїдальним крововиливом і набряком головного мозку ОСОБА_2 помер на місці події.
Чернігівський апеляційний суд ухвалою від 20 листопада 2019 року апеляційні скарги прокурора, засудженої та захисника залишив без задоволення, а вирок місцевого суду - без змін.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи осіб, які її подали
У спільній касаційній скарзі захисник Коваленко В.І. та засуджена ОСОБА_1 просять скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Стверджують про те, що суд не спростував версії засудженої про її непричетність до вчинення злочину, і не було усунуто цієї помилки під час апеляційного перегляду.
Вважають, що висновок місцевого суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину є безпідставним, оскільки він ґрунтується, зокрема, на поясненнях засудженої, наданих під час проведення слідчого експерименту в ході досудового розслідування,
який, на думку захисника, є недопустимим доказом, адже проведений без отримання дозволів усупереч вимогам ч. 5 ст. 240 КПК, а надані під час його проведення відомості засуджена заперечила в судовому засіданні.
Сторона захисту також зазначає, що апеляційний суд допустив істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, статей 404, 419 КПК, через те, що відмовив у задоволенні клопотань захисника про повторне дослідження обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, та, відхиляючи клопотання, не навів мотивів прийнятого рішення.
Крім того, скаржники вказують, що апеляційний суд у своєму рішенні послався на показання свідка ОСОБА_3, які безпосередньо не досліджував і не сприймав,
чим істотно порушив вимоги статей 23, 95 КПК, безпідставно відмовив у відтворенні записів судових засідань у Прилуцькому міськрайонному суді Чернігівської області
та Чернігівському районному суді Чернігівської області з метою дослідження показань свідків ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, відмовив у допиті експерта
ОСОБА_6 , потерпілої ОСОБА_7, свідка ОСОБА_3 .
У касаційній скарзі зазначено про порушення судом вимог ст. 97 КПК, оскільки прийнято як допустимий доказ показання ОСОБА_3 без дотримання критеріїв допустимості показань із чужих слів, та про неусунення апеляційним судом цієї помилки під час перегляду вироку.
Особи, які подали касаційну скаргу, стверджують, що апеляційний суд не виконав вимог статей 333, 350 КПК щодо розгляду клопотання про доручення органу досудового розслідування проведення повторного слідчого експерименту за участю ОСОБА_1 із залученням судово-медичного експерта й експерта-криміналіста
за місцем вчинення злочину.
Крім того, наводять доводи щодо оцінки окремих доказів, зокрема висновку експерта, допиту експерта, показань свідків, які фактично зводяться до оспорювання фактичних обставин, встановлених судом у кримінальному провадженні, достовірності того чи іншого доказу, неповноти судового розгляду.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник Коваленко В.І. підтримав спільну із засудженою
ОСОБА_1 касаційну скаргу та просив її задовольнити.
Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги, судові рішення вважав законними та обґрунтованими.
Інші учасники кримінального провадження, які не брали участі у судовому засіданні, були повідомлені відповідно до вимог процесуального закону про день, час та місце проведення судового засідання, клопотань про його відкладення чи заяв про особисту участь у засіданні суду касаційної інстанції від них не надходило.
Підстави розгляду кримінального провадження об`єднаною палатою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Суду)
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду ухвалою
від 12 березня 2020 року кримінальне провадження за касаційною скаргою захисника Коваленка В.І. в інтересах ОСОБА_1 на вирок Чернігівського районного суду Чернігівської області від 06 червня 2019 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року передала на розгляд об`єднаної палати Суду (надалі - Об`єднана палата) в порядку ч. 2 ст. 434-1 КПК.
Ухвалу мотивовано тим, що передача судового провадження на розгляд Об`єднаної палати необхідна для забезпечення єдиної правозастосовної практики та формування висновку про застосування положень ч. 4 ст. 95 КПК при оцінці допустимості як доказу фактичних даних, отриманих при проведенні слідчого експерименту за участю підозрюваного, обвинуваченого на стадії досудового розслідування.
Колегія суддів виходить з того, що у разі, якщо у слідчому експерименті брав участь підозрюваний, обвинувачений, у правозастосовній практиці в контексті положень
ч. 4 ст. 95 КПК виникає питання про допустимість його пояснень, наданих під час проведення цієї слідчої дії на досудовому розслідуванні, за умови їх зміни в суді,
та як наслідок щодо допустимості в цілому даних, отриманих у результаті проведення слідчого експерименту, під час вирішення якого слід виходити з того, що показання особи є самостійним процесуальним джерелом доказів, яке необхідно розмежовувати
з іншим процесуальним джерелом доказів - протоколом процесуальної дії (слідчого експерименту).
Такої ж позиції дотримувались колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, ухвалюючи постанови від 30 травня 2019 року у справі № 303/4947/14-к, від 12 вересня 2018 року у справі № 405/5481/16-к, а також колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду під час ухвалення постанови від 23 січня 2020 року у справі № 233/2346/17.
Однак у практиці Верховного Суду існує інша правова позиція щодо вирішення зазначених питань під час розгляду кримінальних проваджень стосовно застосування положень ч. 4 ст. 95 КПК. Зокрема, інші висновки щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах містяться в постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 515/2020/16-к,
де зазначено, що правило ч. 4 ст. 95 КПК щодо заборони використання позасудових показань поширюється на показання, які надаються під час будь-якої слідчої дії, незалежно від класифікації цієї дії органом досудового розслідування. При цьому колегія суддів виходила з того, що в КПК термін "показання" означає не лише твердження, які даються під час допиту особи, що проводиться відповідно до ст. 224 КПК, а й будь-які твердження особи, надані слідчому, прокурору під час будь-якої слідчої дії.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, Об`єднана палата дійшла таких висновків.
Щодо обґрунтованості застосування судом положень ч. 4 ст. 95 КПК під час оцінки
як доказу протоколу слідчого експерименту за участю підозрюваного, обвинуваченого на стадії досудового розслідування на предмет його допустимості
Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи у такій спосіб судову практику на однакове застосування норм права.
Згідно з ч. 6 ст. 13 Закону № 1402-VIIIвисновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами під час застосування таких норм права.
Це кримінальне провадження передано на розгляд Об`єднаної палати з метою визначення правової позиції щодо застосування судами норм кримінального процесуального права, встановлених ч. 4 ст. 95 КПК, з точки зору їх взаємозв`язку
з тими, що визначають властивості іншого процесуального джерела доказів -протоколу слідчого експерименту як документа, де зафіксовані відомості, отримані
за результатами слідчого експерименту (статті 99, 103-105, 240 КПК), та вирішення питання про те, чи є, через призму порушеного питання, відомості, викладені
в протоколі слідчого експерименту, з точки зору їх кримінального процесуального значення тотожними змісту показань, наданих слідчому, прокурору, про які йдеться
Колегія суддів Об`єднаної палати керується нижченаведеним.
Метою слідчого експерименту відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК є перевірка й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення. Проведення за участю підозрюваного слідчого експерименту
з метою перевірки й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, на відміну від допиту, крім отримання відомостей, передбачає також здійснення учасниками слідчого експерименту певних дій, спрямованих на досягнення мети цієї слідчої (розшукової) дії.
Нормативна модель слідчого експерименту передбачає безпосередню участь підозрюваного у проведенні дій, спрямованих на досягнення легітимної мети цієї слідчої дії, а саме у відтворенні дій, обстановки, обставин певної події, проведенні необхідних дослідів чи випробувань. Шляхами досягнення мети слідчого експерименту відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК є проведення слідчим, прокурором відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.
Отримання від підозрюваного, обвинуваченого відомостей під час проведення слідчого експерименту (з дотриманням встановленого законом порядку) є складовою належної правової процедури цієї процесуальної дії, що разом з іншими її сутнісними компонентами дозволяє досягнути її мети і вирішити поставлені завдання. При цьому відомості, які надаються під час слідчої (розшукової) дії - слідчого експерименту, не
є самостійним процесуальним джерелом доказів, оскільки таким джерелом виступає протокол цієї слідчої (розшукової) дії, що в розумінні ч. 2 ст. 84 та п. 3 ч. 2 ст. 99 КПК
є документом.
Виходячи із сутнісних ознак показань, визначених в ч. 1 ст. 95 КПК, у системному зв`язку із ч. 2 ст. 84 цього Кодексу, показання є самостійним процесуальним джерелом доказів лише в тому випадку, коли вони надаються під час допиту.
При проведенні слідчого експерименту участь підозрюваного, обвинуваченого
не може виявлятися виключно в формі повідомлення відомостей про фактичні дані, які мають значення для кримінального провадження (адже це є предметом допиту). Слідчий експеримент, здійснений у такій формі, що не містить ознак відтворення дій, обстановки, обставин події, проведення необхідних дослідів чи випробувань,
а посвідчує виключно проголошення підозрюваним зізнання у вчиненні кримінального правопорушення з метою його процесуального закріплення, має розцінюватися
як повторний допит, що не може мати в суді доказового значення з огляду на ч. 4
ст. 95 КПК, згідно з якою суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або які отримано
в порядку, передбаченому ст. 225 КПК.
Відповідно до нормативного змісту засади безпосередності дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК) суд досліджує докази безпосередньо з метою встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення, де показання обвинуваченого та протокол слідчого експерименту за участю підозрюваного, обвинуваченого є предметом оцінки суду за правилами, визначеними ст. 94 КПК.
Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах
і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених ст. 225 КПК. Під час досудового розслідування за наявності належних підстав слідчим суддею можуть бути допитані свідок або потерпілий.
Показання підозрюваного в будь-якому випадку не можуть бути судовим доказом,
у той час як протоколи слідчих (розшукових) дій після їх оцінки судом із точки зору належності, допустимості і достовірності набувають значення судового доказу.
В аспекті вирішення завдань цього провадження має бути витлумачене поняття "показання" у взаємозв`язку з нормами, передбаченими статтями 23, 95, 240 КПК.
У площині порушеного питання змістом показань як процесуального джерела доказів є лише відомості, повідомлені на допиті або одночасному допиті двох чи більше раніше допитаних осіб. Термін "показання" в контексті ч. 4 ст. 95 КПК законодавець використовує для позначення відомостей, які надаються в судовому засіданні під час судового провадження. Правило, закріплене в цій нормі, має застосовуватися лише до відомостей, що відповідають ознакам показань як самостійному процесуальному джерелу доказів за вимогами ст. 95 цього Кодексу.
Якщо відомості повідомлено підозрюваним, обвинуваченим під час проведення інших процесуальних дій, то вони є складовим компонентом змісту документа як іншого окремого процесуального джерела доказів, зокрема протоколу слідчого експерименту, де фіксуються його хід та результати.
Таким чином, спираючись на зміст кримінальних процесуальних норм, передбачених статтями 23, 84, 95, 99, 103-105, 240 КПК, Об`єднана палата відзначає,
що показання і протокол слідчого експерименту є окремими самостійними процесуальними джерелами доказів, які суд оцінює за правилами ст. 94 КПК.
При цьому Об`єднана палата зауважує, що протилежні підходи колегій суддів до вирішення поставленого питання обумовлені як "автономністю" поняття "показання" в КПК у вузькому його значенні (ч. 1 ст. 95 КПК), так і відсутністю в чинному кримінальному процесуальному законі законодавчої імплементації критеріїв з практики Європейського?суду?з?прав?людини (далі - ЄСПЛ) щодо допустимості позасудових тверджень особи як доказів її винуватості, з огляду на широке тлумачення змісту поняття "показання" в його прецедентній практиці (як тверджень особи під час здійснення будь-яких процесуальних дій).
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий судовий розгляд, проте вона не визначає критеріїв допустимості доказів, оскільки це питання вирішується перш за все внутрішнім правом і національними судами (справи "Шенк проти Швейцарії", заява
№ 10862/84, рішення від 12 липня 1988 року, § 45, 46; "Морейра Ферейра проти Португалії" (№ 2) [ВП], заява № 19867/12, рішення від 11 липня 2017 року;"Хеглас проти Республіки Чехія", заява № 5935/02, рішення від 01 березня 2007 року, § 84).
Національне судове провадження, коли йдеться про порушення захищеного Конвенцією права (з огляду на характер цього порушення), ЄСПЛ розглядає з позицій дотримання справедливого судового розгляду, що вирізняється не стільки прийнятністю певних доказів за національним правом, скільки тим, чи є провадження, включно із способом збирання доказів, справедливим у цілому ("Хан проти Сполученого Королівства", заява № 35394/97, рішення від 12 травня 2000 року, § 34; "P.G. і J.H. проти Сполученого Королівства", заява № 44787/98, рішення від 25 вересня 2001 року, § 76; "Аллан проти Сполученого Королівства", заява № 48539/99, рішення від 05 листопада 2002 року, § 42).