ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19)
за позовом першого заступника прокурора Київської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київський лісгосп») до Обухівської районної державної адміністрації Київської області (далі - Обухівська РДА), ОСОБА_1 , Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Старобезрадичівська сільрада), Публічного акціонерного товариства «Європейський газовий банк» (далі - ПАТ «Єврогазбанк»), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бєлломі Олена Віталіївна (далі - приватний нотаріус), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , Національний банк України, про визнання недійсними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору іпотеки та витребування земельної ділянки
за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року у складі судді Болобана В. Г. та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року у складі колегії суддів Березовенка Р. В., Лівінського С. В., Волохова Л. А.
Суди розглядали справу неодноразово.
09 червня 2016 року Обухівський районний суд Київської області ухвалою залучив ПАТ «Єврогазбанк» співвідповідачем у справі.
10 квітня 2017 року цей же суд ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: визнав недійсним договір іпотеки, скасував рішення нотаріуса та витребував спірну земельну ділянку на користь держави в особі КМУ та ДП «Київський лісгосп»; у задоволенні інших позовних вимог - про визнання недійсними розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 29 грудня 2003 року № 746 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність» (далі - розпорядження № 746) та рішення Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області від 18 серпня 2006 року № 93 «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно додатку) на території села Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради» (далі - рішення № 93) - відмовив.
Суд першої інстанції керувався тим, що спірна земельна ділянка має лісогосподарське призначення, а Київське обласне управління лісового та мисливського господарства не надавало згоду на зміну цільового призначення цієї ділянки. Право власності на спірну земельну ділянку зареєстроване за ПАТ «Єврогазбанк» на підставі рішення Обухівського районного суду Київської області у справі № 372/3374/15-ц від 12 листопада 2015 року. Оскільки ОСОБА_1 не мав прав власника на розпорядження спірною земельною ділянкою та не міг передати її в іпотеку, а КМУ як власник цієї ділянки не був стороною договору іпотеки й учасником справи № 372/3374/15-ц, договір іпотеки слід визнати недійсним. Спірна земельна ділянка вибула з володіння держави (власника) не з її волі, тому вимогу прокурора про витребування цієї ділянки треба задовольнити. Зазначив, що відсутні підстави для задоволення заяви ПАТ «Єврогазбанк» про застосування позовної давності, оскільки Головне управління Держкомзему у Київській області провело перевірку дотримання вимог земельного законодавства щодо вилучення земельної ділянки 28 лютого 2012 року, а з відповідним позовом прокурор звернувся до суду у січні 2015 року, тобто до спливу позовної давності. Крім того, ДП «Київський лісгосп» не проводило перевірки дотримання земельного та лісового законодавства за період 2004 - 2014 років щодо спірної земельної ділянки. Відсутні належні та допустимі докази того, що Прокуратура Київської області знала чи могла дізнатися про наявність оспорюваних розпорядження № 746 та рішення № 93 до 2012 року. Під час первинного розгляду справи розпорядження № 746 та рішення № 93 вже визнані недійсними, і судові рішення в цій частині не були скасовані. Тому відсутні підстави для задоволення означених вимог.
20 червня 2017 року Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права. Позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними. Узаяві прокурор змінив як підставу, так і предмет позову. Суд першої інстанції не виконав вказівку суду касаційної інстанції про необхідність врахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13. Прокурор не оскаржив ті державні акти, на підставі яких земельна ділянка вибула з власності держави та передана громадянам (первісна підстава вибуття земельної ділянки). Тому захист порушеного права позивача у спосіб, передбачений статтею 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), є неможливим. Визнання незаконними розпорядження № 746 та рішення № 93 не може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним. Суд першої інстанції не залучив приватного нотаріуса до участі у справі співвідповідачем та, скасовуючи рішення нотаріуса, не врахував, що підставою проведення відповідної реєстраційної дії було рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 листопада 2015 року у справі № 372/3374/15-ц, яким суд у рахунок погашення заборгованості перед ПАТ «Єврогазбанк» у межах вартості предмета іпотеки звернув стягнення на спірну земельну ділянку. Висновок суду першої інстанції, що визнання договору іпотеки недійсним обов`язково матиме наслідком скасування рішення нотаріуса, є хибним без відповідного перегляду рішення суду у справі № 372/3374/15-ц за нововиявленими обставинами та його скасування з цих підстав.
16 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнила частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року скасувала, провадження у справі закрила в частині вирішення таких позовних вимог:
- про визнання недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2003 року № 746 «Про передачу земельних ділянок у власність» стосовно передання у власність земельних ділянок загальною площею 9,0030 га ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ;
- про визнання недійсним підпункту 2 додатка до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області від 18 серпня 2006 року № 93 «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно додатку) на території села Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради»;
- про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бєлломі О. В. від 22 лютого 2016 року № 28417332 про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 9,0030 га, розташовану в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223187700:12:028:0026, за ПАТ «Європейський газовий банк»;
- про витребування земельної ділянки площею 9,0030 га, що розташована в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223187700:12:028:002, на користь держави в особі КМУ та ДП «Київське лісове господарство» з незаконного володіння ПАТ «Європейський газовий банк».
Рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки від 30 вересня 2013 року № 2270, укладеного ОСОБА_1 з ПАТ «Європейський газовий банк», залишила без змін.
Велика Палата Верховного Суду вважала, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права щодо юрисдикції та помилково розглянули за правилами цивільного судочинства вимоги про скасування рішення нотаріуса та про витребування спірної земельної ділянки, які належать до юрисдикції господарського суду.
Зокрема, Велика Палата Верховного Суду вказала, що вимоги про скасування рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, ухваленого на користь фізичної особи, в якої з цього рішення виникли відповідні права й обов`язки (у цій справі - вимоги про визнання недійсними розпорядження № 746 та рішення № 93: перше стосується передання земельних ділянок, з яких надалі була сформована спірна земельна ділянка, у власність дев`ятьом фізичним особам, залученим до участі у цій справі третіми особами, а друге - зміни цільового призначення спірної земельної ділянки, володільцем якої на час прийняття рішення № 93 вже був ОСОБА_1 ), безпосередньо стосується цієї особи, а тому відповідний спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
Оскільки вимоги про визнання недійсними розпорядження № 746, рішення № 93 і договору іпотеки не є нерозривно пов`язаними з рештою вимог у цій справі, які не є похідними від перших, Велика Палата Верховного Суду вважала, що вимогу про витребування спірної земельної ділянки із незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк» з огляду на суб`єктний склад учасників спору треба розглядати за правилами господарського судочинства.
Крім зазначеного, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року ухвалою залишив без змін рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 червня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 серпня 2015 року у цій справі у частині задоволення вимог прокурора про визнання недійсними розпорядження № 746 та рішення № 93 та вказані рішення набрали законної сили, то встановивши, що у межах тієї самої справи є чинними судові рішення, згідно з якими вимоги про визнання недійсними розпорядження № 746 та рішення № 93 вже вирішені, суди попередніх інстанцій під час нового розгляду справи повинні були закрити у відповідній частині провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, а не відмовляти у задоволенні цих вимог.
Стосовно визнання недійсним договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні вимоги про визнання недійсним цього договору саме з огляду на те, що визнання його недійсним не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на спірну земельну ділянку та для її витребування. А власне таке витребування є метою власника.
Велика Палата Верховного Суду також вважала помилковим висновок суду апеляційної інстанції про невиконання судом першої інстанції вказівки суду касаційної інстанції щодо врахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13: під час нового розгляду справи прокурор змінив предмет позову та не просив визнати недійсним державний акт. Крім того, у зазначеній постанові Верховний Суд України вказав, що органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування рішення, яке б установлювало право власності на земельну ділянку за відповідачем у тій справі, не приймалося. На відміну від обставин справи № 6-14цс13, у справі № 372/266/15-ц такі рішення приймалися, і ці рішення суди визнали недійсними під час первинного її розгляду.
З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України) висловлюю окрему думку.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Із статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд.
Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, щоб її справа була розглянута і вирішена судом. Водночас, особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Із змісту змінених під час нового розгляду справи позовних вимог вбачається, що у позовній заяві прокурор просив:
-