У Х В А Л А
8 вересня 2020 року
м. Київ
Справа № 916/1269/18
Провадження № 12-51гс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Рогач Л. І.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 916/1269/18 за позовом Товариства з обмежено відповідальністю "Укркава" (далі - ТОВ "Укркава") до Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Одеського обласного управління Акціонерного товариства "Ощадбанк" (далі - АТ "Ощадбанк") за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого О. С., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за касаційною скаргою АТ "Ощадбанк" на рішення Господарського суду Одеської області від 3 вересня 2018 року (суддя Петров В. С.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2018 року (судді Принцевська Н. М., Савицький Я. Ф., Ярош А. І.) і
ВСТАНОВИЛА:
У червні 2018 року ТОВ "Укркава" звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до АТ "Ощадбанк" про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису, зареєстрованого в реєстрі за № 2726, вчиненого 9 листопада 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О. С. за заявою АТ "Ощадбанк".
Рішенням Господарського суду Одеської області від 3 вересня 2018 року у справі № 916/1269/18 позов ТОВ "Укркава" до АТ "Ощадбанк" про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, задоволено в повному обсязі, визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого О. С., вчинений 9 листопада 2017 року та зареєстрований в реєстрі за № 2726 за заявою АТ "Ощадбанк".
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2018 року вказане рішення Господарського суду Одеської області у справі залишено без змін.
У січні 2019 року АТ "Ощадбанк"подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2018 року, рішення Господарського суду Одеської області від 3 вересня 2018 року у справі № 916/1269/18 та прийняти нове рішення про відмову в позові повністю.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 4 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ "Ощадбанк" та призначено її до розгляду, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 8 липня 2020 року справу разом із вказаною касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Мотивуючи ухвалу, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що у справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанції дослідили та встановили, що право вимоги до боржника за кредитним договором виникло в АТ "Ощадбанк" у травні 2016 року, а відтак місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про те, що, вчинивши виконавчий напис 9 листопада 2017 року, приватний нотаріус порушив річний строк для вчинення виконавчого напису, встановлений статтею 88 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон № 3425-XII) і пунктом 3.1 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 у подібних правовідносинах за позовом ТОВ "Укркава" до АТ "Ощадбанк" про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, викладено правову позицію про те, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається в межах цього строку.
При цьому Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону № 3425-XII безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою Цивільним кодексом України (далі - ЦК України); фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду, а відтак різниця у правовій природі цих строків не має значення в цьому контексті.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що за висновком Великої Палати у справі № 916/3006/17 стаття 88 Закону № 3425-XII містить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього Закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки - у відносинах за участю громадян і один рік - у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу в дію нового ЦК України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону № 3425-XII, не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою.
Тобто Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові дійшла висновку про те, що встановлення для юридичної особи - кредитора в порівнянні з фізичною особою - кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса щодо вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб - боржників є дискримінацією юридичної особи - кредитора за ознакою її статусу.
Рішенням Конституційного Суду України від 1 липня 2020 року № 7-р(І)2020 у справі за конституційною скаргою ТОВ "Укркава" щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 88 Закону № 3425-XII визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини першої статті 88 Закону № 3425-XII. За висновком Конституційного Суду України, положення частини першої статті вказаного Закону, відповідно до яких нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами - не більше одного року, є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, тому застосування оспорюваних положень Закону № 3425-XIIособами (органами), діяльність яких ґрунтується на принципі верховенства права, жодним чином не призводить до протиправного позбавлення права власності. Отже, положення частини першоїстатті 88 Закону № 3425-XII не суперечать приписам статті 6, частини першоїстатті 8, статті 19, пункту 14частини першої статті 92 Конституції України.
Враховуючи наведене вище та виходячи з висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні від 1 липня 2020 року № 7-р(І)2020, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, стосовно строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису.
Крім того, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити й від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, щодо безспірності заборгованості та обрання способу звернення стягнення на предмет іпотеки, наголошуючи на тому, що і факт звернення банку до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки є свідченням наявності спору між сторонами, а на момент звернення до нотаріуса банк вже застосував один з передбачених договором іпотеки способів стягнення.
Частина четверта статті 302 ГПК України передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Відповідно у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме має застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду (частина друга статті 315 ГПК України).
Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
За змістом вищевказаної частини четвертої статті 302 ГПК України суд передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Отже, існує необхідність відступу, така необхідність виникає з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
Слід вказати також, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.