Постанова
Іменем України
03 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 463/1128/19
провадження № 51-1833 км 20
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Лагнюка М.М., Макаровець А.М.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Титаренка Ю.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Яворського С.М. на ухвалу Львівського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019140040000075, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1,
у вчиненні злочину, передбаченого ст. 390-1 КК України.
Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Личаківського районного суду м. Львова від 15 серпня 2019 року ОСОБА_1 засуджено за ст. 390-1 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік.
На підставі ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 14 грудня 2018 року був ознайомлений під особистий підпис із рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 30 листопада 2018 року про видачу обмежувального припису, згідно з яким ОСОБА_1 протягом 6 місяців було заборонено: перебувати у місці спільного проживання з потерпілою особою ОСОБА_2 на АДРЕСА_1 ; наближатись на відстань менше 300 метрів до місця проживання ОСОБА_2 та місця її роботи, а саме ЛЗШ № 82, що на вул. Шафарика, 13 у м. Львові; вести телефонні переговори з потерпілою особою ОСОБА_2 чи контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто або через третіх осіб. Реалізуючи свій злочинний умисел, ОСОБА_1 продовжив проживати у період часу з 11 січня 2019 року по 31 січня 2019 року на вул. Шафарика, 4А/6 у м. Львові, чим порушив вимоги обмежувального припису, виданого рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 30 листопада 2018 року.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Львівської області Борейко Г.Д. задоволено частково. Вирок Личаківського районного суду м. Львова від 15 серпня 2019 року в частині призначеного ОСОБА_1 покарання змінено. Засуджено ОСОБА_1 за ст. 390-1 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн. У решті вирок місцевого суду залишено без зміни.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор Яворський С.М. ставить питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції. На обґрунтування своїх вимог зазначає про неправильне застосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність, а саме безпідставне застосування статей 69, 75, 76 КК України. При цьому вказує про те, що апеляційний суд встановив факт перебування на утриманні ОСОБА_1 його матері ОСОБА_3, яка згідно з довідкою № 003786 від 12 листопада 1983 року є інвалідом першої групи та потребує стороннього догляду. Разом з тим апеляційний суд не врахував, що засуджений ОСОБА_1 з матір`ю не проживав та не міг здійснювати догляд за нею. Крім того, зазначає, що відповідно до довідки № 3 від 17 січня 2019 року встановлено й інших родичів ОСОБА_3, які могли здійснювати догляд за нею. Вважає, що, дослідивши виключно довідку від 12 листопада 1983 року, апеляційний суд безпідставно застосував положення ст. 69 КК України та пом`якшив ОСОБА_1 покарання. Також вказує, що, змінюючи вирок у частині призначеного покарання, апеляційний суд не прийняв рішення щодо виключення з вироку місцевого суду посилання про звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням, чим фактично звільнив останнього від сплати штрафу, що не узгоджується з вимогами ч. 1 ст. 75 КК України.
Позиції інших учасників судового провадження
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу прокурора Яворського С.М. не надходило.
У судовому засіданні прокурор Титаренко Ю.О. частково підтримав касаційну скаргу прокурора Яворського С.М., просив ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви Суду
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Як убачається зі змісту вироку, місцевий суд у мотивувальній його частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки.
Кваліфікація дій ОСОБА_1 за ст. 390-1 КК України, а саме умисне невиконання обмежувального припису, з урахуванням обсягу висунутого обвинувачення є правильною.
Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про порушення апеляційним судом загальних засад призначення покарання, безпідставне застосування положень статей 69, 75, 76 КК України, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Як убачається зі змісту вироку, місцевий суд, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру покарання ОСОБА_1, призначаючи йому покарання у виді обмеження волі та звільняючи останнього від його відбування з випробуванням, виходив з того, що засуджений вчинив злочин невеликої тяжкості, раніше не судимий, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває.
Обставинами, які пом`якшують покарання засудженому, судом визнано щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину. Обставин, які б обтяжували покарання засудженому, в ході судового розгляду не встановлено.
Змінюючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, апеляційний суд зазначив, що доводи апеляційної скарги прокурора про неправильне застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність є слушними.
Так, санкція ст. 390-1 КК України передбачає покарання у виді арешту на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років.
Згідно з ч. 3 ст. 61 КК України обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до осіб з інвалідністю першої і другої групи.
У ході перевірки кримінального провадження в порядку апеляційної процедури апеляційним судом встановлено, що відповідно до наявної у матеріалах провадження копії паспорта громадянина України ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто на момент постановлення вироку набув статусу особи, яка досягла пенсійного віку, а тому застосування до нього покарання у виді обмеження волі заборонено законом.
Разом з тим апеляційний суд дійшов переконання, що покарання у виді арешту, яке є у даному випадку безальтернативне, з огляду на тяжкість вчиненого злочину та особу ОСОБА_1 не відповідатиме основній його меті як заходу примусу, та призначив покарання із застосуванням ст. 69 КК України у виді штрафу.
Колегія суддів погоджується з такими висновками апеляційного суду та вважає їх обґрунтованими виходячи з наступного.
Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які його засуджено, наслідків протиправної діяльності суд, керуючись своїми дискреційними повноваженнями, вправі призначити такий вид та розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме перевихованню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання в цілому.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи з цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Тобто з огляду на дискреційні повноваження суд за наявності для цього підстав також вправі призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК України, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті Особливої частини КК України.