Постанова
Іменем України
26 серпня 2020 року
місто Київ
справа № 624/679/16-ц
провадження № 61-1543св17
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Лідовця Р. А., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Приватне сільськогосподарське підприємство імені Щорса,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуПриватного сільськогосподарського підприємства імені Щорса на рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року у складі судді Куст Н. М. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Піддубного Р. М., Швецової Л. А.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у вересні 2016 року звернувся до суду з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства імені Щорса (далі - ПСП ім. Щорса) із позовом про визнання недійсним договору оренди землі від 01 лютого 2007 року б/н, зареєстрованого у Кегичівському відділі Харківської філії ДП Центр ДЗК, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17 березня 2008 року № 040869600185, укладений між ОСОБА_1 та ПСП ім. Щорса, та про зобов`язання ПСП ім. Щорса повернути ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 6, 2561 га, кадастровий № 6323183700:10:001:0013, що розташована на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, що належить ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серії Р2 № 769216, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку № НОМЕР_1 .
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що він є власником спірної земельної ділянки. У червні 2016 року ОСОБА_1 дізнався про існування та ознайомився з договором оренди землі від 01 лютого 2007 року б/н, відповідно до пункту 1 якого ОСОБА_1 як орендодавець надає, а ПСП ім. Щорса як орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області. Договір, на підставі якого відповідач користується земельною ділянкою, ОСОБА_1 не підписував, що свідчить про відсутність наміру його укладення, не відповідає волі позивача та порушує його права як власника.
Як на правові підстави позову ОСОБА_1 посилався на статті 15, 203, 207, 215 ЦК України, статті 15, 27 Закону України "Про оренду землі".
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач заперечував проти позову, просив відмовити у його задоволенні, застосувати позовну давність до спірних правовідносин.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Суд визнав недійсним договір оренди землі від 01 лютого 2007 року б/н, зареєстрований у Кегичівському відділі Харківської філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17 березня 2008 року №040869600185, укладений між ОСОБА_1 та ПСП ім. Щорса; зобов`язав ПСП ім. Щорса повернути позивачу земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6, 2561 га, кадастровий № 6323183700:10:001:0013, що розташована на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, що належить ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серії Р2 № 769216, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку № НОМЕР_1; стягнув з ПСП ім. Щорса на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплаті судового збору в сумі 1 102, 40 грн та за проведення експертизи в сумі 8 606, 00 грн.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оспорюваний договір укладений без відповідного волевиявлення позивача, а тому суд зробив висновок про його недійсність. Факт отримання позивачем плати за користування землею не може свідчити про погодження з умовами укладеного раніше договору, не спростовує висновку суду про недійсність договору і не створює для нього правових наслідків. Такий висновок, на переконання суду першої інстанції, відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15. З огляду на те, що відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи позивач не підписував оскаржуваний договір, є підстави вважати, що про порушення його права позивач дізнався в момент отримання та ознайомлення із договором оренди землі, що є предметом цього спору.
Враховуючи зазначене, суд не встановив підстав вважати пропущеною позовну давність, що також за висновками суду першої інстанції відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
У своїх висновках апеляційний суд зазначив, що, задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність волі орендодавця на укладення договору оренди земельної ділянки, а тому наявні правові підстави для визнання його недійсним та повернення земельної ділянки власнику. Посилання ПСП ім. Щорса, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення оспорюваного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, на переконання апеляційного суду, суперечить нормам статті 261 ЦК України. При цьому, до спірних правовідносин апеляційний суд застосував правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПСП ім. Щорса просило скасувати рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року, посилаючись на порушення судами норм матеріального права та процесуального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували заперечення заявника щодо висновку судового експерта, апеляційний суд необґрунтовано відмовив у проведенні додаткової судової почеркознавчої експертизи. Обґрунтовуючи початок перебігу позовної давності суди помилково послались на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, при цьому не звернули увагу на інші особливості справи, зокрема на час, коли позивач дізнався про порушення свого права.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів") заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду у грудні 2017 року.
Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2017 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 6, 2561 га, кадастровий номер 6323183700:10:001:0013, на підставі державного акта на право приватної власності серії Р2 № 769216 від 05 липня 2002 року, виданого на підставі розпорядження Кегичівської райдержадміністрації від 11 травня 2002 року № 129, яка розташована на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області.
01 лютого 2007 року укладено договір оренди землі б/н, відповідно до умов якого ОСОБА_1 як орендодавець надає, а ПСП ім. Щорса як орендар приймає в строкове платне користування згадану земельну ділянку.
Договір зареєстровано в Кегичівському відділі Харківської філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17 березня 2008 року за № 040869600185.
Невід`ємними частинами договору є акт приймання-передачі земельної ділянки від 01 лютого 2017 року № 025 та акт визначення меж земельної ділянки № 85.
Висновком судово-почеркознавчої експертизи № 1110/8332, складеним 26 травня 2017 року експертом Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса встановлено, що підписи в договорі оренди землі від 01 лютого 2017 року б/н, акті приймання-передачі земельної ділянки від 01 лютого 2017 року № 025 виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки та використання технічних засобів не ОСОБА_1 .
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі їх суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.
Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Статтею 207 ЦК України встановлені загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).