ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 536/1841/15-ц (провадження № 14-424цс19)
за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі - ПАТ «Дельта банк») до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «МЖК Житлобуд» (далі - ТОВ «МЖК Житлобуд») про стягнення заборгованості за кредитним договором
за касаційною скаргою ПАТ «Дельта банк» на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року у складі судді Святської О. В. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року у складі колегії суддів Дорош А. І., Кузнєцової О. Ю., Триголова В. М.
17 листопада 2016 року Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції керувався тим, що 02 серпня 2011 року Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив заочне рішення у справі № 2-624/2011, яке набрало законної сили, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк»)1 157 455,63 грн заборгованості станом на 25 березня 2011 року за кредитним договором від 26 грудня 2008 року № 31/36/08-НПБ (далі - кредитний договір). Тому у справі № 536/1841/15-ц слід відмовити узадоволенні тотожної вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, процентів і пені на суму 1 157 455,63 грн, нарахованої станом на вказану дату. Стосовно решти заборгованості (за винятком суми, вказаної у заочному рішенні суду від 2 серпня 2011 року у справі № 2-624/2011), то наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке позичальник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє позичальника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання і не позбавляє позивача права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та Цивільним кодексом України (далі - ЦК України). Проте додаткова угода від 3 лютого 2011 року № 2 до кредитного договору (далі - додаткова угода) визначила конкретний термін виконання обов`язку з повного погашення заборгованості за кредитом і процентами - 3 лютого 2011 року. Тому з огляду на приписи частини п`ятої статті 261 та статті 559 ЦК України позивач пропустив позовну давність для звернення до суду.
18 січня 2017 року Апеляційний суд Полтавської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції у частині відмови в задоволенні позову до поручителя - ТОВ «МЖК Житлобуд» скасував, провадження у цій частині закрив; у решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що при розгляді вимог позивача до поручителя суд першої інстанції порушив вимоги процесуального закону, оскільки вирішив спір між юридичними особами, який не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. У частині відмови в задоволенні позову до позичальника суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Позивач набув статус нового кредитора 26 червня 2013 року, коли вже було чинним заочне рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 2 серпня 2011 року у справі № 2-264/2011, про яке позивач повинен був знати, як і мав знати про кінцевий термін погашення кредиту за кредитним договором (3 лютого 2011 року). До спливу позовної давності (3 лютого 2014 року) позивач у разі порушення його прав міг подати позов, проте у визначений законом строк цього не зробив.
23 червня 2020 рокуВелика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк» задовольнила частково. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року скасувала щодо закриття провадження у справі за вимогами до ТОВ «МЖК Житлобуд» та вимогою про стягнення з ОСОБА_1 трьох процентів річних. У цих частинах справу направила до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року скасувала щодо вимоги про стягнення з ОСОБА_1 590 633,39 грн заборгованості за кредитом і 295 040,88 грн заборгованості за процентами. У цих частинах провадження у справі закрила. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року змінила у мотивувальних частинах з урахуванням висновків цієї постанови щодо вимоги про стягнення 337 308,28 грн процентів за кредитом, нарахованих за період з 26 червня 2013 року до 24 липня 2015 року включно, а також пені, нарахованої за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно.
Велика Палата Верховного Суду вважала, що оскільки позивач уклав договір поруки з поручителем, який має відповідати з позичальником перед позивачем солідарно, заявлені в одному провадженні вимоги про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з фізичної особи - позичальника та з юридичної особи - поручителя слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Тому висновки суду апеляційної інстанції щодо закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя є помилковими.
Продовжуючи розгляд справи за вимогами до поручителя, апеляційний суд має, окрім іншого, перевірити правильність відмови суду першої інстанції у задоволенні вимог до поручителя на підставі частини п`ятої статті 261, частини четвертої статті 267 та частини четвертої статті 559 ЦК України через сплив позовної давності.
Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що, на відміну від спору з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку,у спорі з декількома належними відповідачами, до яких позивач звернув солідарну вимогу, будь-хто з них може заявити суду про застосування позовної давності як до вимог, які звернуті до нього, так і до вимог, які звернуті до інших відповідачів, у яких є солідарний обов`язок. При цьому Велика Палата послалась на свої постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65, 66)).
Велика Палата вказала, що оскільки після спливу строку кредитування кредитодавець не мав права нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів, нарахованих за період з 26 червня 2013 року до 24 липня 2015 року, позовну давність застосувати не можна. Тому слід змінити з урахуванням висновків цієї постанови мотиви судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій у частині відмови у стягненні з позичальника процентів, які не охоплюються заочним рішенням суду, ухваленим 2 серпня 2011 року у справі № 2-264/2011.
Оскільки за умовами кредитного договору позичальник мав виконувати зобов`язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 10 числа кожного календарного місяця впродовж строку кредитування - з 26 грудня 2008 року до 3 лютого 2011 року (до дати, визначеної у додатковій угоді), перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним із цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. А тому встановлення у кредитному договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, останнього дня строку кредитування (3 лютого 2011 року) має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою кредитодавця про погашення заборгованості за цим договором, а насамперед для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів.За наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за кредитним договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Це унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування.
З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважала помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що 3 лютого 2014 року є останнім днем для заявлення позову про стягнення заборгованості за кредитним договором. Оскільки за твердженням позивача позичальник згідно з цим договором мав повертати кредит і сплачувати проценти до 10 числа кожного календарного місяця до 3 лютого 2011 року включно, днем початку відліку строку для звернення до суду з позовом про стягнення означеної заборгованості у цій справі не є ні останній день, визначений сторонами кредитного договору у додатковій угоді (3 лютого 2011 року), ні наступний за ним день. Позивач дізнавався чи мав дізнатися про порушення свого права на отримання кожного періодичного платежу наступного дня після настання визначеного в договорі терміну внесення цього платежу.
Разом з тим оскільки заочне рішення суду у справі № 2-624/2011 є чинним, а згідно з ним суд уже стягнув з позичальника заборгованість за кредитним договором, яка існувала станом на 25 березня 2011 року, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 536/1841/15-ц зробили правильний висновок про неможливість задоволення в повному обсязі позовної вимоги про стягнення заборгованості. Проте помилковим є їхній висновок про те, що слід відмовити в задоволенні вимоги про стягнення основної суми боргу, процентів і пені на суму 1 157 455,63 грн, до якої ввійшли 271 781,36 грн пені, нарахованої станом на 25 березня 2011 року та стягнутої судом у справі № 2-624/2011. У частині стягнення боргу за кредитом і процентами, який існував станом на 25 березня 2011 року, спір з позичальником вирішений у справі № 2-624/2011, тоді як стосовно пені, про стягнення якої позивач просить у справі № 536/1841/15-ц, спір не вирішений (адже позивач просить стягнути пеню за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року, тобто за інший період, ніж у справі № 2-624/2011).
Крім того, суд першої інстанції, який відмовив позивачеві у задоволенні позову до обох відповідачів, не врахував, що у справі № 2-624/2011 позивач звертався з вимогою про стягнення заборгованості лише до позичальника. Тому наявність чинного заочного рішення у тій справі не є підставою для відмови у стягненні з поручителя у справі № 536/1841/15-ц заборгованості позичальника за кредитом і за процентами за період до 25 березня 2011 року включно.
Також Велика Палата Верховного Суду вказала, що помилково відмовляти у справі № 536/1841/15-цу позові до позичальника в частині стягнення з нього боргу, який уже стягнув суд у справі № 2-624/2011. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (пункт 2 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій).
Велика Палата Верховного Суду вважала, що оскільки строк кредитування, а відповідно й період, упродовж якого позичальник мав обов`язок вносити періодичні платежі, завершився 3 лютого 2011 року згідно з додатковою угодою, то до 11 серпня 2015 року (дня звернення позивача до суду) позовна давність спливла як за вимогою про стягнення пені стосовно кожного чергового платежу, який позичальник мав вносити до 10 числа кожного календарного місяця, що передували 3 лютого 2011 року, так і за вимогою про стягнення пені щодо решти платежів, строк виконання яких настав 3 лютого 2011 року внаслідок зміни сторонами кредитного договору строку кредитування. Тому мот