ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 липня 2020 року
м. Київ
справа № 826/1030/17
адміністративне провадження № К/9901/39541/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Шевцової Н.В.,
суддів: Смоковича М.І., Кашпур О.В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції адміністративну справу № 826/1030/17
за позовом Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 27 жовтня 2016 року №547-16, зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою Державної міграційної служби України
на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді Огурцова О.П., суддів: Арсірія Р.О., Кузьменка В.А.,
та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року, прийняту в складі колегії суддів: головуючого Літвіної Н.М., суддів: Троян Н.М., Федотова І.В.
УСТАНОВИВ:
І. Суть спору
1. Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - позивач, громадянин РФ ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України) в якому просив:
1.1 визнання протиправним та скасування рішення від 27 жовтня 2016 року №547-16, зобов`язання вчинити дії.
2. На обґрунтування позову позивач зазначає, що він не погоджується з рішенням відповідача від 27 жовтня 2016 року №547-16, вказує, що він є уродженцем м. Владікавказ, Республіки Північна Осетія-Алані, Російської Федерації, проте наразі дана територія є окупованою, уродженці якої піддаються переслідуванням, насильницьким зникненням, тортурам тощо, тобто, позивач вважає, що є цілком обґрунтованими його побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань зі сторони російських спецслужб, тому він не може повернутися до країни походження - Російської Федерації. Також, позивач наголошував на тому, що відповідачем залишено поза увагою ті обставини, що члени сім`ї позивача є громадянами України, та те, що Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.
3. Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши, що позивачем не надано відомостей, що підставами його виїзду з країни походження стали саме релігійні переконання, як мусульмана-суніта. Крім того, позивач перебуває у розшуку Управлінням по боротьбі з тероризмом Служби ФСБ Росії для притягнення до кримінальної відповідальності за частиною другою статті 205.2 (участь у діяльності організації, яка відповідно до законодавства визнана терористичною), відповідає частині першій статті 258-3 Кримінального кодексу України, та частини третьої статті 33, частини першої статті 205.1 (сприяння терористичній діяльності шляхом організації озброєння особи) Кримінального кодексу Російської Федерації, відповідає частині третій статті 27 Кримінального кодексу України. Відтак, відповідач стверджує, що стосовно позивача умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" відсутні.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
4. Зі змісту заяви-анкети, громадянина РФ ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Російської Федерації, народився в місті Владікавказ, Республіки Північна Осетія-Аланія, одружений з ОСОБА_2 (громадянка України) та має сина ОСОБА_3 (громадянин України), за національністю - інгуш, за віросповіданням - іслам (суніт). В 2012 році залишив легально країну постійного проживання та літаком прибув до Єгипту, транзитом через Туреччину, де пробув до 2013 року. В 2013 році легально по закордонному паспорту літаком прибув до АР Крим в м. Сімферополь, де перебував до 2014 року. Після анексії АР Крим переїхав на материкову Україну, зокрема, в м. Вінницю (2014-2015 роки) та в м. Мелітопіль (2015-2016 роки.)
5. 17 травня 2016 року громадянин РФ ОСОБА_1 звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначив, що залишив територію Росії в 2012 році у зв`язку з релігійними переконаннями, а саме: через загрозу застосування до нього, його рідних і близьких родичів фізичного і психологічного насилля зі сторони Російської Федерації і її служб.
6. Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області було вручено позивачу Повідомлення № 6 від 14 листопада 2016 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
6.1. У вищезазначеному Повідомленні зазначено, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні на підставі Рішення Державної міграційної служби України від 27 жовтня 2016 року №547-16.
7. З висновку ГУ ДМС в Дніпропетровській області, щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05 вересня 2016 справа № 2016 ZP 0005, за результатами розгляду особової справи громадянина РФ ОСОБА_1, який подав заяву про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачеві відмовлено у задоволенні такої заяви у зв`язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якої встановлено, що загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання не існує.
8. Також у висновку щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05 вересня 2016 справа № 2016 ZP 0005 зазначено про те, що позивач залишив країну своєї громадянської належності у 2012 році, водночас вказано про те, що з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся після початку проведення екстрадиційної перевірки для повернення його компетентним органам Російської Федерації 17 травня 2016 року. При цьому, в розділі 5 "Аналіз наявності кримінального переслідування заявника" вказаного висновку зазначено про те, що постанову про притягнення позивача в якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи слідчим ОВС СУ ФСБ Росії було винесено 19 січня 2015 року.
9. При цьому, у загальному висновку щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05 вересня 2016 року справа №2016 ZP 0005 не надано оцінки факту притягнення позивача у якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи через значний проміжок часу після того, як він залишив територію Російської Федерації, а лише вказано про те, що заявник не бажає повертатись на територію Російської Федерації через побоювання притягнення його до кримінальної відповідальності.
ІІІ. Рішення судів у цій справі та мотиви їхнього ухвалення
10. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року, позов задоволено частково:
10.1. Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 27 жовтня 2016 року № 547-16.
10.2. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про надання статусу біженця у відповідності з процедурою передбаченою законодавством.
10.3. У іншій частині позовних вимог відмовлено.
11. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що рішення від 27 жовтня 2016 року № 547-16 є протиправним та підлягає скасуванню, а питання щодо надання позивачу статусу біженця повторному розгляду, оскільки відповідачем не надано належної оцінки та не здійснено належної перевірки щодо факту винесення стосовно позивача постанови про притягнення його в якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи в 2015 році, у той час, як територію Російської Федерації він покинув у 2012 році, як обставині, яка може свідчити про наявність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Російської Федерації.
ІV Касаційне оскарження
12. Не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, представником відповідача подано до Верховного Суду касаційну скаргу, яку зареєстровано у суді 16 березня 2018 року.
13. У касаційній скарзі представник відповідача зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій постановлено рішення із неправильним застосуванням норми матеріального права. Так представник відповідача зазначає, що судами попередніх інстанцій при постановленні рішень не було враховано того факту, що позивачем не надано жодного переконливого доказу на підставі якого йому можливо надати статус біженця, та не надав жодних підтверджень своїх тверджень.
13.1. Крім того, судами попередніх інстанцій не враховано того факту, що позивачем не надано відомостей, що підставами його виїзду з країни походження стали саме релігійні переконання, як мусульмана-суніта. Крім того, позивач перебуває у розшуку Управлінням по боротьбі з тероризмом Служби ФСБ Росії для притягнення до кримінальної відповідальності за частиною другою статті 205.2 (участь у діяльності організації, яка відповідно до законодавства визнана терористичною), відповідає частині першій статті 258-3 Кримінального кодексу України, та частини третьої статті 33, частини першої статті 205.1 (сприяння терористичній діяльності шляхом організації озброєння особи) Кримінального кодексу Російської Федерації, відповідає частині третій статті 27 Кримінального кодексу України.
13.2. 25 жовтня 2016 року Жовтневий районний суд міста Запоріжжя ухвалив застосувати до ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі (екстрадиційний арешт).
13.3. Також, відповідно до ухвали Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 25 жовтня 2016 року установлено, що злочини передбачені частиною другою статті 205.2, частиною третьою статті 33 та частиною першою статті 205 Кримінального кодексу Російської Федерації не належать до військових злочинів і не мають політичного характеру.
13.4. За таких обставин заявник касаційної скарги просить скасувати рішення суддів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову.
14. 12 квітня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження та витребувано із Окружного адміністративного суду міста Києва справу № 826/1030/17.
15. Також до Верховного Суду 02 травня 2018 року надійшов відзив представника позивача на касаційну скаргу. В якому представник позивача спростовуючи доводи касаційної скарги просить залишити її без задоволення, а рішення суддів першої та апеляційної інстанцій без змін.
16. 10 травня 2018 року справа № 826/1030/17 надійшла до Верховного Суду.
17. 07 травня 2020 року на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 07 травня 2020 року № 748/0/78-20 проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.
18. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад суду: головуючого суддю - Шевцову Н.В., суддів - Кашпур О.В., Смоковича М.І.
V. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування
19. Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
20. 08 лютого 2020 року набрали чинності зміни до КАС України, внесені Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
21. За правилом пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" зазначеного Закону касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
22. За наведених підстав касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX.
23. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
24. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.