ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)
суддів Великої Палати Верховного Суду
Гудими Д. А. та Кібенко О. Р.
Справа № 520/2261/19
Провадження № 11-957 заі 19
І. Короткий виклад історії справи
1. 7 березня 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовною заявою до Держави України «в особі Вищої ради правосуддя» (далі - ВРП). Зурахуванням уточнень просила:
1.1. Визнати протиправною бездіяльність Держави України «в особі ВРП», що спричинила порушення розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 та заяви про відвід судді, поданої у цій справі.
1.2. Стягнути з Держави України «в особі ВРП» компенсацію за порушення Державою Україною розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 у сумі 24 385,15 грн.
2. Позовну заяву мотивувала так :
2.1. На розгляді у Дзержинському районному суді міста Харкова перебуває цивільна справа № 638/2261/18 за позовом позивачки до ОСОБА_2 (далі - батько дитини) про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини. З позовом у тій справі позивачка звернулася 22 лютого 2018 року, а провадження у ній суд відкрив 22 березня 2018 року.
2.2. 16 листопада 2018 року у справі № 638/14694/18 позивачка заявила відвід судді Омельченко К. О. (далі - головуючий суддя), однак станом на час звернення із позовом у справі № 520/2261/19, ані вказану заяву, ані справу № 638/14694/18 суд не розглянув.
2.3. Тривалість розгляду справи № 638/14694/18, а також поданої у ній заяви про відвід не відповідають гарантії розумного строку розгляду справи. Таку розумність треба оцінювати у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 12 березня 2009 року у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine, заява № 19312/06). Відстрочення конкретної стадії провадження є можливим за умови, що загальна тривалість провадження не є надмірною (див. рішення ЄСПЛ від 8 грудня 1983 року у справі «Претто й інші проти Італії» (Pretto and Оthers v. Italy, заява № 7984/77), а тривалі періоди затримання проваджень без будь-яких пояснень є неприйнятними (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1984 року у справі «Бомартен проти Франції» (Beaumartin v. France, заява № 15287/89). Не може бути виправданим збільшення строків судового розгляду справи через відсутність достатньої кількості суддів та/або їх перевантаженість. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) покладає на держави-учасниці обов`язок організувати судові системи так, щоб судді мали можливість діяти відповідно до вимог Конвенції, зокрема розглядати справи протягом розумного строку (рішення ЄСПЛ від 6 вересня 2005 року у справі «Павлюлинець проти України», (Pavlyulynets v. Ukraine, заява № 70767/01), та щоб могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, які стосуються цивільних прав і обов`язків упродовж відповідного строку (див. рішення ЄСПЛ від 29 березня 2006 року у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy, заява № 36813/97)). До справ, які потребують особливої оперативності, належать справи стосовно опікунства над дитиною та справи щодо батьківської відповідальності (див. рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Лаїно проти Італії» (Laino v. Italy, заява № 33158/96)).
2.4. У справі № 638/14694/18не було обставин, які могли би зумовлювати збільшення тривалості розгляду справи поза межами строків, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).
2.5. Держава Україна як учасник Конвенції не виконала обов`язок організувати судову систему так, щоби судді могли розглядати справи протягом розумного строку. Такий обов`язок з організації судової системи покладений на ВРП. Тому відповідачем є Держава Україна «в особі ВРП».
3. 18 липня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
4. У цьому рішенні суд першої інстанції встановив такі обставини:
4.1. 22 березня 2018 року Дзержинський районний суд міста Харкова відкрив провадження у цивільній справі № 638/2261/18 за позовом позивачки про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини.
4.2. 21 червня 2018 року Дзержинський районний суд міста Харкова ухвалив заочне рішення у справі № 638/2261/18: задовольнив позов у повному обсязі та стягнув з батька дитини на користь позивачки аліменти на утримання малолітнього сина у розмірі 8 000 грн щомісячно, починаючи з 20 лютого 2018 року і до досягнення дитиною повноліття. Для виконання цього рішення 27 липня 2018 року суд видав виконавчий лист.
4.3. 30 серпня 2018 року батько дитини звернувся до Дзержинського районного суду міста Харкова із заявою про перегляд заочного рішення від 21 червня 2018 року, прийнятого у справі № 638/2261/18.
4.4. 29 жовтня 2018 року Дзержинський районний суд міста Харкова постановив ухвалу, якою задовольнив заяву батька дитини про перегляд заочного рішення.
4.5. 15 листопада 2018 року позивачка подала заяву про відвід головуючого судді у справі № 638/2261/18, однак, станом на час звернення з позовом до суду у справі № 520/2261/19, ані вказану заяву, ані цивільну справу № 638/2261/18 суд не розглянув.
4.6. 3 грудня 2018 року та 8 лютого 2019 року позивачка подала до ВРП дисциплінарні скарги щодо неналежної поведінки головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова під час розгляду цивільної справи № 638/2261/18.
5. Суд першої інстанції мотивував рішення про відмову у задоволенні позову так :
5.1. Учасник справи у разі незгоди з діями судді, визначеного для розгляду судової справи, має право ініціювати процедуру дисциплінарного провадження стосовно такого судді, навівши доводи, які будуть предметом перевірки ВРП. Остання повноважна встановити наявність або відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності у межах визначеної законом процедури. Проте позивачка не скаржиться на порушення ВРП вимог закону у процедурі дисциплінарного провадження.
5.2. Протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового акта віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними та реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2018 року у справі № 800/426/17). Але позивачка не довела належними та допустимими доказами те, що ВРП допустила стосовно неї бездіяльність.
5.3. Здійснення ВРП дисциплінарного провадження щодо судді не впливатиме на процесуальну поведінку останнього, тобто не існує причинно-наслідкового зв`язку між тими обставинами, які спонукали позивачку звернутися до суду з позовом у справі № 520/2261/19(порушення права на судовий захист в частині дотримання суддею гарантії розумного строку розгляду цивільної справи та вирішення заяви про відвід), і поведінкою ВРП у відносинах із позивачкою.
6. 12 вересня 2019 року позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року й ухвалити нове рішення, згідно з яким позов задовольнити повністю. Мотивувала апеляційну скаргу так :
6.1. Відповідачем у справі є не ВРП, а Держава Україна, і позивачка оскаржує саме бездіяльність останньої.
6.2. Держава бере участь в адміністративних справах через відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції. Тому ВРП як орган, до компетенції якого віднесені питання, пов`язані з урегулюванням діяльності судової системи України, судів і суддів, є належним суб`єктом владних повноважень, що має діяти від імені Держави України як відповідача у справі № 520/2261/19.
6.3. Суд першої інстанції необґрунтовано вважав, що позивачка скаржиться на порушення вимог закону у процедурі дисциплінарного провадження стосовно головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова у цивільній справі № 638/14694/18. У позовній заяві позивачка вказала про подання нею дисциплінарних скарг стосовно цього лише з метою інформування адміністративного суду про вжиття заходів оскарження дій/бездіяльності судді у передбаченому для цього законом порядку. Такі доводи не були підставою позову у справі № 520/2261/19.
6.4. Притягнення головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова у цивільній справі № 638/14694/18 до дисциплінарної відповідальності не призведе до поновлення права позивачки на розгляд справи протягом розумного строку. Тому ефективними способами захисту такого права буде визнання протиправною бездіяльності Держави України та стягнення з нього відповідної компенсації.
6.5. Усупереч вимогам КАС України суд першої інстанції поклав обов`язок доказування на позивачку, хоча згідно з частиною другою статті 77 цього кодексу саме суб`єкт владних повноважень має довести правомірність його рішення, дії чи бездіяльності.
6.6. Суд першої інстанції не вказав, який орган державної влади є відповідальним за роботу судової системи і не замінив ВРП, якщо вважав, що ВРП не є таким органом.
7. 25 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою відмовила у задоволенні апеляційної скарги позивачки та залишила рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року без змін. Мотивувала постанову так :
7.1. В Україні немає органу, який би здійснював нагляд і контроль за діяльністю суддів поза межами дисциплінарних процедур, оскільки це суперечить конституційним гарантіям незалежності суддів і недопустимості впливу на них під час здійснення правосуддя. А ВРП не наділена повноваженнями здійснювати нагляд за діяльністю судді під час відправлення ним правосуддя, у тому числі контролювати дотримання строку розгляду справи чи певного процесуального питання та надавати вказівки з цього приводу.
7.2. Позивачка реалізувала право на звернення зі скаргою щодо дисциплінарного проступку судді, звернувшись до ВРП зі скаргами про вчинення такого поступку суддею Дзержинського районного суду міста Харкова під час розгляду цивільної справи № 638/14694/18. Отже, саме у тій процедурі ВРП могла перевірити законність дій судді, що стали підставою для звернення до суду із позовом у справі № 520/2261/19.
7.3. У матеріалах справи немає доказів, які би підтверджували факт допущення ВРП протиправної бездіяльності щодо позивачки й існування причинно-наслідкового зв`язку між такою бездіяльністю та несвоєчасним розглядом цивільної справи № 638/2261/18.
7.4. Питання про стягнення з Держави України «в особі ВРП» компенсації за недотримання судом гарантії розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 не можна вирішити поза з`ясуванням конкретних обставин такого розгляду й оцінкою дій судді у тому судовому процесі. Це може зробити виключно ВРП у межах відповідних дисциплінарних процедур. Зокрема ВРП може з`ясувати: чи був розгляд цивільної справи позивачки поза межами установлених законом строків наслідком протиправного порушення суддею вимог законодавства; чи недотримання розумного строку розгляду справи було зумовлене певними чинниками, що об`єктивно унеможливлювали її розгляд або перешкоджали цьому (наприклад, об`єктивною неможливістю сформувати склад суду, тимчасовою непрацездатністю судді або учасника (учасників) справи, надмірним навантаженням на суддю, зловживанням учасником справи процесуальними правами тощо); чи віднайшов суд у справі № 638/2261/18 баланс між потребою розглянути її якомога швидше та вимогою дотримання прав всіх її учасників.
7.5. З огляду на положення статті 55 КАС України держава бере участь у справі, зокрема, через відповідний орган державної влади. Тому не заслуговують на увагу доводи позивачки про те, що відповідачем у справі є не ВРП, а Держава Україна, бездіяльність якої оскаржує позивачка.
ІІ. Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована
8. З висновками більшості колег про наявність підстав для залишення без змін рішення суду першої інстанції не погоджуємося. Позивачка оскаржувала не бездіяльність ВРП з розгляду дисциплінарних скарг на головуючого суддю у справі № 638/2261/18, а бездіяльність Держави України, яка, на думку позивачки, не забезпечила додержання національними судами конвенційної гарантії розумного строку розгляду вказаної цивільної справи. Оскільки позивачка не вважала ВРП відповідачем, суди обох інстанцій помилково звертали увагу на те, що вона не обґрунтувала позов протиправними діями ВРП під час розгляду її скарг на дисциплінарні правопорушення головуючого судді у справі № 638/2261/18. Певним чином цим помилковим висновкам сприяли, як видається, процесуальні помилки позивачки і з визначенням судочинства, за правилами якого розглядати такий спір, і з визначенням того, що є предметом позову, а що - його підставою, і з визначенням представника Держави України як відповідача за позовом, і з обґрунтуванням позову.
(1.1) Щодо юрисдикції суду
9. На нашу думку, спір, який виник у позивачки з державою є цивільним, а не адміністративним, як хибно вважала позивачка та суди обох інстанцій. Саме помилка позивачки з визначенням юрисдикції суду на неякісні приписи КАС України зумовили розгляд цивільної справи за правилами адміністративного судочинства, а також, можливо, й відмову у позові.
10. Стаття 124 Конституції України передбачає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
11. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
12. ЦПК України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
13. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, зазвичай, фізична особа.
15. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України). Таким спором є, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
16. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).
17. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
18. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
19. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)).
20. Тому помилковим є застосування статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
21. Вважаємо, що спір позивачки з Державою Україною, представником якої позивачка вважала ВРП, є приватноправовим. За змістом він не має ознак публічно-правового спору, незважаючи на те, що у справі фігурує ВРП і однією з позовних вимог є визнання протиправною бездіяльності Держави України «в особі ВРП». У спорі позивачки з державою остання не здійснює стосовно позивачки жодних публічно-владних управлінських функцій, зокрема не управляє поведінкою позивачки та не має впливу на таку поведінку. Позивачка звинуватила Державу Україну не у тому, що та не виявила владні повноваження стосовно позивачки, а у тому, що держава не виявила її владу для впливу на судову систему, для організації останньої так, щоби у кожній конкретній справі, зокрема і в цивільній справі № 638/2261/18, гарантія судового розгляду впродовж розумного строку не була ілюзорною.
22. Кожна особа має право в порядку, встановленому КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача-суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю (частина перша статті 5 КАС України).
23. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина п`ята статті 21 КАС України).
24. Зазначені приписи статей 5 і 21 КАС України стали основою для висновку судів першої й апеляційної інстанцій про наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду справи № 520/2261/19 і, ймовірно, саме ці приписи зумовили звернення позивачки до адміністративного суду. Проте, якщо позивачка помилилася стосовно застосування норм процесуального права, то суди, як видається, не могли вважати відповідачем у справі ВРП, коли позивачка це заперечувала та, починаючи з позовної заяви, вказувала відповідачем Державу Україну «в особі ВРП».
25. Більше того, оскільки у справі № 520/2261/19 право позивачки на компенсацію за порушення державою гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції щодо розгляду впродовж розумного строку цивільної справи № 638/2261/18 і заяви про відвід, поданої у тій справі, не можна захистити шляхом задоволення вимоги про визнання протиправною бездіяльності Держави України «в особі ВРП», а тільки шляхом стягнення з Держави України такої компенсації, позовною вимогою є саме вимога про таке стягнення для відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням гарантії розумного строку розгляду справи.
26. Доводи позивачки про протиправність бездіяльності Держави України, яка не створила умов для реалізації права на розгляд впродовж розумного строку цивільної справи, зокрема поданої заяви про відвід, - це підстава вимоги про стягнення коштів, а не самостійна позовна вимога. Суд має задовольнити вимогу про стягнення, коли вважатиме, що держава внаслідок її дій чи бездіяльності допустила порушення гарантії розгляду справи впродовж розумного строку, а не тоді, коли задовольнить окрему позовну вимогу про визнання протиправною бездіяльності держави. Крім того, зауважимо, що для присудження такої компенсації встановлення факту протиправності дій або бездіяльності держави не є необхідним. Суд має встановити наявність обставин, які підтверджують необґрунтовані затримки під час розгляду справи, а не протиправність дій або бездіяльності, які зумовили такі затримки.
27. З огляду на вказане, ні за суб`єктним, ні за предметним критеріями спір у справі № 520/2261/19 не був адміністративним. Велика Палата Верховного Суду мала скасувати рішення суду першої інстанції, а провадження у справі - закрити. І в майбутньому фізичні особи можуть звертатися до суду з аналогічними позовами про стягнення компенсацій за правилами саме цивільного судочинства. Проте, за умови, якщо держава впровадить адміністративний (позасудовий) порядок надання компенсації за надмірну тривалість судового провадження, оскарження дій і бездіяльності уповноваженого державного органу, його посадових осіб може відбуватися за правилами адміністративного судочинства.
(1.2) Щодо представника Держави України як відповідача
28. Відповідачем позивачка вказала Державу Україну «в особі ВРП» і заявила позовні вимоги, одна з яких стосувалася визнання протиправною бездіяльності Держави України «в особі ВРП», що спричинила порушення гарантії розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 і розгляду заяви про відвід судді у тій справі, а інша - стягнення з Держави України «в особі ВРП» компенсації за порушення вказаної гарантії під час розгляду зазначеної справи. Тобто, вимоги позивачки стосувалися деліктних правовідносин, які склалися у неї з державою через неналежне, на думку позивачки, гарантування їй права на розгляд впродовж розумного строку цивільної справи № 638/2261/18 і заяви про відвід судді у тій справі, внаслідок чого позивачка претендувала на отримання компенсації від Держави України. Такі правовідносини є цивільними. Тому до них слід застосовувати приписи Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
29. Держава Україна є учасником цивільних відносин і набуває та здійснює цивільні права й обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина друга статті 2, частина перша статті 170 ЦК України).
30. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).
31. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частини перша та друга статті 48 ЦПК України).
32. Згідно з частиною третьою статті 46 КАС України відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим кодексом. Указаний припис слід застосовувати з урахуванням частини четвертої статті 55 КАС України.
33. За змістом частини четвертої статті 58 ЦПК України та частини четвертої статті 55 КАС України як у редакції, що була чинною до 29 грудня 2019 року, так і в редакції, що була чинною з цієї дати, держава бере участь у справі черезвідповідний орган державної влади відповідно до його компетенції. Від імені цього органу до 29 грудня 2019 рокудіяли його керівник або представник, а з указаної дати - керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади), або представник.
34. Отже, і у цивільному, і в адміністративному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, зокрема представляти державу в суді (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22); від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 33); від 18 грудня 2019 року у справі 688/2479/16-ц (пункт 22)). Зазвичай держава бере участь у справі як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно шкоду (див. постанову від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 30)). Хоча наявність такого органу для того, щоби заявити позовну вимогу до Держави України, не є обов`язковою. Як і не має потреби залучати у будь-якій якості до участі у справі Державну казначейську службу України чи її територіальний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №