Постанова
Іменем України
22 липня 2020 року
м. Київ
справа № 757/40388/17-ц
провадження № 61-48834св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
| головуючого - | Ступак О. В., | |
| суддів: | Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., | Погрібного С. О., Яремка В. В., |
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 травня 2018 року у складі судді Москаленко К. О. та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У липні 2017 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої в результаті вчинення терористичних актів в м. Донецьк.
Свої вимоги позивачі обґрунтовували тим, що є власниками будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Будинок знаходиться від аеропорту м. Донецьк на відстані приблизно 1,5 км.
Після початку проведення антитерористичної операції зона аеропорту м. Донецьк опинилася на лінії бойового зіткнення українських військових та бойовиків терористичної організації "Донецька Народна Республіка". Зазначений район піддавався щоденним обстрілам, та внаслідок численних артилерійських обстрілів на початку листопада 2014 року, 07 січня 2015 року та подальших обстрілів м. Донецьк було зруйновано приватний будинок позивачів. В результаті попадання снарядів в будинок відбулося майже повне його руйнування. Позивачі зазначають, що будинок має нежилий стан, не може використовуватися родиною позивачів для подальшого проживання в ньому. Отже, в результаті вчинення терористичного акту під час проведення антитерористичної операції в м. Донецьк позивачам було спричинено майнову шкоду у розмірі 2 295 820,00 грн та моральну шкоду у розмірі 200 000,00 грн, обов`язок відшкодувати яку, як вважають позивачі, покладається на державу.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 травня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, суд першої інстанції зазначив, що, враховуючи повноваження Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) у системі суб`єктів боротьби з тероризмом (організація боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами ресурсами), саме КМУ є належним представником держави, тобто належним відповідачем у цій справі. Належним відповідачем у справі є Державна казначейська служба, оскільки статтею 43 Бюджетного кодексу України визначено, що безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України, а відтак відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинна виступати і Державна казначейська служби України.
Інші залучені позивачем відповідачі, зокрема, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України та Головне управління Національної гвардії України, є лише суб`єктами, які у межах своєї компетенції здійснюють боротьбу з тероризмом, а тому безпосередньо на них не може бути покладено обов`язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної терористичним актом.
Окрім цього, в матеріалах справи відсутні докази того, що позивачі зверталися до міської ради або до державної адміністрації із пропозиціями про добровільну передачу пошкодженого будинку чи можливості забезпечення їх новим житлом замість зруйнованого; з огляду на положення статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України про нерозривну цілісність земельної ділянки і об`єкта нерухомості, на якій він знаходиться, що регулюють автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до нового власника нерухомості, позивачі не відмовилися і від земельної ділянки, на якій знаходиться будинок.
В якості визначення розміру збитків до матеріалів справи долучено висновок № 819 за результатами проведення будівельно-технічного дослідження, складений 31 травня 2017 року, не прийнятий судом першої інстанції як належний доказ, оскільки зроблений оцінювачем без огляду об`єкта по фотоматеріалам та усним поясненням. Питання про встановлення реальної вартості зруйнованого будинку не вирішувалось. Отже, на переконання суду першої інстанції, позивачами не надано належних доказів на підтвердження розміру збитків, що призвели до завданої майнової шкоди.
Оскільки вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від вимог щодо порушених прав, а в задоволенні таких відмовлено, то в задоволенні цієї вимоги також слід відмовити. Окрім цього, позивачами пред`явлено вимогу про стягнення в якості компенсації завданої моральної шкоди суми у розмірі 200 000,00 грн, але позивачами не було подано суду належних та допустимих доказів їх тверджень про завдання моральної шкоди, з яких міркувань вони виходили, визначаючи розмір відшкодування та якими доказами це підтверджується. Позивачі не скористалися своїм правом та не виконали свій обов`язок, що полягає у поданні доказів.
Постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що висновок суду першої інстанції про те, що позивачами не надано належних доказів на підтвердження розміру збитків, які призвели до завданої майнової шкоди, є цілком обґрунтованим, і будь-яких інших доказів позивачі до апеляційної скарги не надали.
Відповідно до статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), перевіряючи під час розгляду справи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду не вбачала підстав для скасування рішення.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У грудні 2018 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
(1) позивачі в позовній заяві просили присудити їм виплату майнової шкоди, завданої руйнуванням їх будинку на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", тобто вартості ремонтно-будівельних робіт житлового будинку, які необхідно провести для його відновлення, але не повної вартості будинку та земельної ділянки. Кодексом цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) регулюються правовідносини щодо боротьби з тероризмом, але спеціальним щодо цих правовідносин є Закону України "Про боротьбу з тероризмом", який передбачає відшкодування тільки шкоди, завданої внаслідок руйнування будинку, а не повної вартості будинку, і відповідно не передбачає передання у власність житлових будинків. Тому в разі виплати позивачам майнової шкоди, завданої руйнуванням їх будинку, а не повної вартості будинку, вони не мають відмовлятися від своєї власності на будинок та земельну ділянку та передавати її у власність місцевої адміністрації. Отже, позивачі на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та КЦЗ України обрали такий спосіб захисту своїх цивільних прав як відшкодування моральної та майнової шкоди згідно зі статтею 16 ЦК України;
(2) у справі наявні достатні та допустимі докази обсягу руйнувань будинку позивачів та розміру майнової шкоди, завданої внаслідок руйнування будинку позивачів;
(3) позивачі визначили розмір завданої їм шкоди у розмірі 200 000,00 грн за своїм внутрішнім переконанням, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ);
(4) з посиланням на статтю 41 Конституції України, статті 319, 321 ЦК України, статтю першу Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року у держави Україна існує позитивний обов`язок щодо гарантування прав власності громадян України.
У лютому 2019 року від Міністерства оборони України на адресу Верховного Суду надійшов відзив, у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3, просить її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення, які є законними та обґрунтованими, - без змін. У відзиві викладено клопотання про розгляд справи за участю представника Міністерства оборони України.
У березні 2019 року від Міністерства внутрішніх справ України засобами поштового зв`язку на адресу Верховного Суду надійшов відзив, у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3, просить її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення, які є законними та обґрунтованими, - без змін.
У березні 2019 року від Антитерористичного центру при Службі безпеки України на адресу Верховного Суду надійшов відзив, у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3, просить її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення, які є законними та обґрунтованими, - без змін.
Станом на дату розгляду справи інших відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на адресу Верховного Суду не надходило.
У січні 2020 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у справах про відшкодування шкоди за пошкоджене/зруйноване житло.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 21 грудня 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 передано на розгляд судді-доповідачу Карпенко С. О.
Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2018 року звільнено ОСОБА_1 і ОСОБА_2 від сплати судового збору, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3, витребувано матеріали справи № 757/40388/17-ц із суду першої інстанції та надано сторонам строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У лютому 2019 року матеріали справи № 757/40388/17-ц надійшли до Верховного Суду.
Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року № 1111/0/226-20 у зв`язку з рішенням зборів суддів Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2020 року № 1 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року касаційна скарга та матеріали справи № 757/40388/17-ц призначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання представника Міністерства оборони України про розгляд справи за участю його представника; справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиноюдругою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України(у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, виходячи за межі доводів касаційної скарги, про задоволення касаційної скарги частково з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачам на праві спільної сумісної власності належить будинок, що знаходиться по АДРЕСА_1, що підтверджується рішенням Куйбишевського районного суду м. Донецька від 29 квітня 2010 року у справі № 2-2625 (2010р.), витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 27 травня 2010 року, технічним паспортом від 04 лютого 2010 року, договором купівлі-продажу земельної ділянки від 20 липня 2009 року та державним актом на право власності на земельну ділянку від 14 травня 2009 року.
Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України" від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію.
Наказом першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а "Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення" визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область - з 07 квітня 2014 року.
Відповідно до розпорядження КМУ від 02 грудня 2015 року № 1275-р, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, м. Донецьк, в якому був розташований будинок позивачів, належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.
Згідно з випискою з акта обстеження районної спеціальної комісії по відновленню міської інфраструктури від 14 грудня 2016 року, будинок АДРЕСА_1 постраждав в результаті бойових дій, не відновлений.
Відповідно до висновку за результатами проведення будівельно-технічного дослідження, складеного 31 травня 2017 року, № 819 вартість ремонтно-відновлювальних робіт (житлового будинку літ. Л-2, л), розташованого за адресою: АДРЕСА_1, пошкодженого в результаті артилерійського обстрілу на момент проведення дослідження становить 2 295 820,00 грн.
ОСОБА_1 звертався до Управління Служби безпеки України в Донецькій області з заявою про те, що у листопаді 2014 року та січні 2015 року під час неодноразових артилерійських та мінометних обстрілів з боку невстановлених представників непередбачених законом збройних формувань терористичної організації "Донецька народна республіка" внаслідок прямих влучень снарядів було повністю зруйновано будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, та майно, що в ньому знаходилося.
Заява ОСОБА_1 зареєстрована в Єдиного реєстрі досудових розслідувань 05 травня 2017 року за № 22017050000000162 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та об`єднана з матеріалами кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 09 червня 2014 року за № 12014050840001193, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 115, частинами першою, другою, третьою статті 258, статтею 341 КК України.
Звертаючись до суду з позовом про відшкодування шкоди, позивачі посилалися на те, що така шкода завдана їм внаслідок подій, які відбувалися у м. Донецьк, а саме: артобстріл житлових районів в період проведення антитерористичної операції.
Нормативно-правове обґрунтування
Щодо вимог про відшкодування майнової шкоди
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.
Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом потрібно керуватися при вирішенні спору.
З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 вбачається, що позивачі звернулися до суду, мотивувавши позов, зокрема й тим, що вони не отримали від держави житла чи компенсації за руйнування під час терористичного акту їхнього майна, на яке вони, на їхню думку, мають право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Також позивачі зазначали, що право на судовий захист їм гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статтею 86 КЦЗ України.
Щодо застосування статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом"
Відповідно до статті 19 Закону "Про боротьбу з тероризмом" відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Так само відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.
Зміст наведеної статті дає підстави для висновку, що у цій статті визначено лише джерело відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом - коши державного бюджету, проте стаття не містить ні підстав, ні порядку (механізму) такого відшкодування.
Тобто до сьогодні в Україні не прийнято спеціального закону, норми якого закріплювали б механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом.
Відповідно до пункту 22 статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. Зазначене положення унеможливлює застосування аналогії закону до будь-яких відносин, пов`язаних з відшкодуванням шкоди. Таким чином, у системі права України немає правових норм прямої дії, які б закріплювали механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом. Норми статті 19 Закону "Про боротьбу з тероризмом" у такого роду правових ситуаціях не можуть бути застосовані у зв`язку з відсутністю згаданого в тексті цієї статті спеціального закону.
Щодо застосування статті 86 КЦЗ України