Постанова
Іменем України
22 липня 2020 року
м. Київ
справа № 279/3572/18
провадження № 61-16526св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
| головуючого - | Ступак О. В., | |
| суддів: | Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., | Погрібного С. О., Яремка В. В., |
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 19 березня 2019 року у складі судді Шульги О. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 24 липня 2019 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Павицької Т. М., Трояновської Г. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом, в якому просила усунути перешкоди в користуванні належною їй на праві приватної власності квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 та стягнути понесені нею судові витрати.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 2018 року набула право власності на вказану квартиру. У спірному житловому приміщенні зареєстровані відповідачі, які не є членами її сім`ї та не пов`язані з нею будь-яким спільним побутом. Позивачем 22 червня 2018 року на адресу відповідачів направлена вимога про виселення, яка не виконана останніми. Враховуючи, що відповідачі добровільно не бажають звільнити квартиру, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 19 березня 2019 року позов ОСОБА_1 . Усунуто перешкоди в користуванні належною позивачу на праві приватної власності квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 .
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що порушене право позивача підлягає захисту, тому є підстави для задоволення її позову.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 24 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що позивач має право на захист свого права власності, оскільки набула це право у встановленому законом порядку та воно ніким не оспорене.
Також суд апеляційної інстанції зазначив, що виникнення права членів сім`ї власника будинку (квартири) на користування житлом та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку (квартири) права власності на цей будинок (квартиру), а відтак припинення права власності особи на будинок (квартиру) припиняє право членів її сім`ї на користування цим житлом. Отже, права членів сім`ї власника будинку на об`єкт власності є похідними від прав самого власника. Передбачаючи право власника житлового будинку (квартири) на відчуження цих об`єктів, закон не передбачив при цьому перехід прав і обов`язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (житлового сервітуту) членів сім`ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку (квартири).
За наведених обставин суд першої інстанції, на думку колегії суддів апеляційного суду, обґрунтовано вважав, що підстави набуття позивачем права власності на квартиру є законними, а тому вимоги власника майна про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення відповідачів з квартири підлягають задоволенню. Доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують та на їх правильність не впливають.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У вересні 2019 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 19 березня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 24 липня 2019 року, у якій просить скасувати зазначені вище судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Разом із касаційною скаргою ОСОБА_3 подано заяву про зупинення виконання оскаржуваних рішень до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
У касаційній скарзі заявник зазначає, що:
- відповідачі постійно проживають у спірному житловому приміщенні та несуть усі без виключення витрати по його утриманню, іншого житла не мають;
- матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що з боку відповідачів здійснювалися перешкоди у користуванні спірним житлом;
- судами не враховано норми статей 9 (ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом), 109, 116, 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) щодо підстав виселення членів сім`ї (колишніх членів сім`ї) власника будинку та неможливості виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Жодного доказу, який давав би право виселяти відповідачів із визначених у частині першій статті 116 ЖК Української РСР підстав, немає;
- згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
Відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_3 станом на дату розгляду справидо Верховного Суду не надходило.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 11 вересня 2019 року про надання строку для виправлення недоліків) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 19 березня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 24 липня 2019 року, витребувано матеріали цивільної справи № 279/3572/18 із суду першої інстанції та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. Цією ж ухвалою відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні заяви про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.
У жовтні 2019 року матеріали справи № 279/3572/18 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другої статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судамипопередніх інстанцій встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Неборачко І. В. 30 травня 2018 року позивач набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Вищевказаний договір купівлі-продажу не оспорений, є чинним.
У зазначеній у договорі квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Останні зареєстровані в спірному житловому приміщенні з дозволу попереднього власника квартири, як члени його сім`ї.
У направленій рекомендованим листом на адресу відповідачів вимозі, датованій 18 червня 2018 року, позивач вимагала від них звільнення житла в десятиденний строк зі зняттям з реєстрації.
Нормативно-правове обґрунтування
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 2 ЦПК України, згідно з якою завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Підстави виселення членів сім`ї (колишніх членів сім`ї) власника будинку передбачені статтею 156, частиною першою статті 116 ЖК Української РСР.
Таке виселення згідно із частиною першою статті 116 ЖК Української РСР може мати місце, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом із ним, систематично руйнують або псують жиле приміщення, або використовують його не за призначення, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, заходи запобігання і громадського вплив виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
У разі виникнення спору між власником та членами його сім`ї суд повинен врахувати, що право члена сім`ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.