ОКРЕМА ДУМКА
Суддів Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С., Британчука В.В., Гриціва М.І.
З приводу постанови Великої Палати від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) за позовом ОСОБА_1 до Селянського фермерського господарства «Терра» (далі - СФГ «Терра») про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, вважаємо за необхідне, на підставі ч. 3 ст. 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), висловити окрему думку наступного змісту.
Постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року змінено, визнано, що належним та ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимог про повернення таких земельних ділянок. Оскільки позивач відповідну позовну вимогу не пред`являв, у позові відмовлено з підстав неналежно обраного способу захисту.
Постановляючи судове рішення Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду припустилася суперечливих висновків, що призвело до ухвалення судового рішення, яке також суперечить Закону, принципу правової визначеності і не відповідає усталеній судовій практиці та може створити перепони для ефективного судового захисту у спорах пов`язаних із земельними правовідносинами.
З такими висновками Великої Палати Верховного Суду ми не погоджуємося.
Обставини справи.
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до СФГ «Терра» про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.
Позов мотивував тим, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року він є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області. Зазначені земельні ділянки перебували у тимчасовому користуванні СФГ «Терра». Позивач звернувся до останнього з клопотанням про їхповерненняпротеотримав відмову з тих підстав, що між ним та СФГ «Терра» діютьдоговори оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, строк дії яких становить - 15 років. Указані договори були зареєстровані в Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи від 09 грудня 2010 року.
Позивач стверджував, що вказаних договорів оренди з відповідачем він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення не мав, а підписи в зазначених договорах та актах прийому-передачі земельних ділянок вчинені від його імені невідомою особою.
У зв`язку з цим ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори оренди спірних земельних ділянок.
Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішенням судів визнано обґрунтованими позовні вимоги, проте у їх задоволенні відмовлено у зв`язку з тим, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якого відповідачем в суді першої інстанції заявлено клопотання. Суди вказали, шо позивачу було відомо про укладення із СФГ «Терра» договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме із такою метою, він, ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім`я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код відповідачу. Ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Також у період з 2010 по 2016 роки від СФГ «Терра» він отримував орендну плату, передбачену вказаними договорами оренди землі та матеріальну допомогу. При цьому ставлячи свій підпис у відомостях, він не міг не розуміти, що грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише у грудні 2016 року, клопотання про поновлення пропущеного строку ним не заявлено.
При цьому, судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
На підставі договорів оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, про визнання недійсними яких пред`явлено позов у даній справі, земельні ділянки площами 5,0764 га та 5,2240 га, що належать позивачу, були передані в оренду СФГ «Терра» строком на 15 років. Указані договори зареєстровані у Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру ДЗК, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи 09 грудня 2010 року.
Пред`являючи позов ОСОБА_1 стверджував, що оспорювані договори він не підписував, підпис у них вчинено іншою особою.
Для з`ясування цих обставин у справі було проведено експертизи. Згідно з висновками експертів підписи у договорах оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою.
У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року та ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову.
Касаційну скаргу мотивував тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про його обізнаність зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів, про їх умови, стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників цих договорів в 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. Вважав, що отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.
Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Вказана справа передана до Великої Палати Верховного Суду колегією суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 7 серпня 2019 року.
Підставою для передачі справи визначено наявність підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
Мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначала, що норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона договору, його не підписувала, то її волевиявлення на укладення договору відсутнє і він є неукладеним. Відповідно такий договір не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).
Колегія суддів також вважала, що у тих випадках, коли судами встановлено, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, його слід кваліфікувати як неукладений та відмовляти у визнанні недійсним у тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою, з посиланням на пункт 6 частини першої статті 6 ЦК України і доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) та не застосовувати в таких випадках частину третю статті 203 і частину першу статті 215 ЦК України.
Правова позиція Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду, як зазначено вище, розглянувши справу, прийшла до висновку про те, що у позові ОСОБА_1 слід відмовити не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, а з підстав неналежно обраного способу захисту, яким, на думку суддів Великої Палати Верховного Суду, є усунення перешкод у користуванні належним позивачу майном. Оскільки така вимога останнім не пред`являлася у позові належить відмовити. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначивши, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.
При цьому Велика Палата Верховного Суду визнала, шо суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи.
Мотиви окремої думки та не згоди з рішенням Великої Палати Верховного Суду
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права. Така позиція сформульована, наприклад, у справі «Брумареску проти Румунії» (рішення від 28 жовтня 1999 р.). В інших рішеннях Європейський суд також зазначав, що для того, аби судове тлумачення відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно, щоб рішення судів були розумно передбачуваними (справи: «S.W. проти Великобританії», рішення від 22 листопада 1995 р., «Коккінакіс проти Греції», рішення від 25 травня 1993 р.).
Правова визначеність у демократичному суспільстві, на думку вчених, визнається однією з основоположних цінностей. Принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання та існуючих правовідносин. Зазначений принцип має на меті забезпечити учасників правовідносин можливістю точно спрогнозувати результати своїх дій, бути впевненими в незмінності свого правового статусу, набутих прав і обов`язків. Це також передбачає прогнозованість судових рішень. Важливою складовою принципу правової визначеності визнається єдність та сталість судової практики.
Вказані аспекти знайшли відображення у нормах національного законодавства. Так, відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 265 ЦПК України, мотивувальній частині рішення суду зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Станом на день ухвалення постанови Великої Палати від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц судами України постановлено більше 30 тисяч судових рішень у справах за позовами про недійсність договорів оренди земельних ділянок та близько 450 рішень у яких ставилися вимоги про визнання таких договорів неукладеними.
При цьому, рішення судів як правило, базувалися на десятиліттями усталеній судовій практиці, суголосній якій є постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 710/2175/15-ц. У цій справі Верховний Суд ухвалив рішення, яке відповідає закону, та правильно вказав наступне.
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно із частинами другою, четвертою статті 207 ЦПК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існуют