ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 липня 2020 року
м. Київ
справа № 562/2658/15-а
адміністративне провадження № К/9901/2131/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Шарапи В.М.,
суддів: Єзерова А.А., Чиркіна С.М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Управління соціального захисту населення Здолбунівської районної державної адміністрації Рівненської області на постанову Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16.06.2017 у складі судді Кушніра О.Г. та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 25.10.2017 у складі колегії суддів: Мацького Є.М. (головуючий), Бучик А.Ю., Шевчук С.М. у справі №562/2658/15-а за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації, Управління соціального захисту населення Здолбунівської районної державної адміністрації Рівненської області, Міністерства соціальної політики України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії і стягнення моральної шкоди,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
1. 28.10.2015 ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління праці та соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації, Управління соціального захисту населення Здолбунівської районної державної адміністрації Рівненської області (надалі - відповідач 2, УПСЗН Здолбунівської РДА), Міністерства соціальної політики України (надалі - відповідач 3, Мінсоцполітики), в якому просила:
1.1. визнати неправомірними відмови відповідачів щодо виплати позивачу компенсації по догляду за інвалідом І групи в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
1.2. зобов`язати відповідача 2 нараховувати та виплачувати позивачу компенсаційну виплату працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи, в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого в законах України про Державний бюджет України на відповідний рік, починаючи з дня подання позову до суду до обмеження чи припинення права на дану компенсаційну виплату;
1.3. зобов`язати відповідача 2 здійснити перерахунок та виплатити позивачу недораховану компенсаційну виплату як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи за минулі періоди в розмірі 35675,59 грн.;
1.4. стягнути солідарно з усіх відповідачів на користь позивача моральну шкоду в розмірі 10000 грн.
2. Постановою Здолбунівського районного суду Рівненської області від 17.05.2016, яку залишено без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 25.08.2016, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
3. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14.12.2016 постанову Здолбунівського районного суду Рівненської області від 17.05.2016 та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 25.08.2016 скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
3.1. Висновками і мотивами, з яких суд касаційної інстанції скасував оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій слугувало те, що при вирішенні даного спору, судам необхідно було застосовувати норми Конституції України як норми прямої дії, що мають найвищу юридичну силу, в тому числі й над законами України та постановами Кабінету Міністрів України. Крім того, адміністративні суди мали повноваження у порядку адміністративного судочинства застосувати норми Конституції України без вирішення питання щодо конституційності Постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 №832 "Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян" (надалі - Постанова №832). З огляду на викладене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що позивач має право на забезпечення соціальною виплатою не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
4. Під час нового судового розгляду справи, з урахуванням поданих позивачем заяв про зміну позовних вимог, ОСОБА_1 заявлені позовні вимоги до Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації (надалі - відповідач 1, Департамент СЗН Рівненської ОДА), УПСЗН Здолбунівської РДА, Мінсоцполітики про:
4.1. визнання неправомірними відмов відповідачів щодо виплати позивачу компенсації по догляду за інвалідом І групи в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
4.2. зобов`язання відповідача 2 нараховувати та виплачувати позивачу компенсаційну виплату працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи, в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого в законах України про Державний бюджет України на відповідний рік, починаючи з дня подання позову до суду до обмеження чи припинення права на дану компенсаційну виплату;
4.3. зобов`язання відповідача 2 здійснити перерахунок та виплатити позивачу недораховану компенсаційну виплату як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи за минулі періоди в розмірі 58786,61 грн.;
4.4. стягнення солідарно з усіх відповідачів на користь позивача моральну шкоду в розмірі 20000 грн.
5. Постановою Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16.06.2017 позов задоволено частково.
5.1. Позовні вимоги про зобов`язання УПСЗН Здолбунівської РДА здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 недорахованої компенсаційної виплати як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи ОСОБА_2 (надалі - ОСОБА_2 ) за період з 01.10.2012 по 27.04.2015 залишено без розгляду.
5.2. Визнано протиправними дії УПСЗН Здолбунівської РДА щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 компенсації як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи ОСОБА_2, відповідно до статті 46 Конституції України у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму.
5.3. Зобов`язано УПСЗН Здолбунівської РДА нараховувати та виплачувати ОСОБА_1 компенсаційну виплату як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи ОСОБА_2, відповідно до статті 46 Конституції України у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого Законами України "Про Державний бюджет України на відповідний рік", починаючи з 28.04.2015 з урахуванням раніше виплачених сум.
5.4. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
6. Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 25.10.2017 постанову Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16.06.2017 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди скасовано і прийнято в цій частині нову постанову, якою відповідні позовні вимоги задоволено.
6.1. Стягнуто з УПСЗН Здолбунівської РДА на користь ОСОБА_1 20000,00 грн. заподіяної моральної шкоди.
6.2. В решті постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 25.10.2017 залишено без змін.
7. Судами попередніх інстанцій під час судового розгляду справи встановлено наступні обставини:
7.1. Позивач - ОСОБА_1, котра доглядає за своєю матір`ю - ОСОБА_2, яка досягла 80-річного віку та є інвалідом І групи, з 18.06.2008 отримувала щомісячну компенсаційну виплату відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 №832 "Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян" (надалі - Постанова №832), розмір якої складав 16,16 грн.
7.2. Починаючи з листопада 2008 року позивач та її матір неодноразово зверталися до органів соціального захисту населення щодо підвищення розміру компенсації фізичній особі, яка надає соціальні послуги інваліду І групи, однак, отримали від відповідачів, зокрема, від УПСЗН Здолбунівської РДА лист від 14.09.2015 про відмову у здійсненні перерахунку такої компенсації.
8. Суди попередніх інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що враховуючи очевидну невідповідність норм Постанови №832 в частині розміру соціальної виплати непрацюючій працездатній особі, яка доглядає за інвалідом I групи, нормам статті 46 Конституції України до застосовування підлягають норми Конституції України як норми прямої дії, які мають найвищу юридичну силу, в тому числі й над законами України та постановами Кабінету Міністрів України.
8.1. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи постанову суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди та ухвалюючи нову постанову про задоволення позовних вимог в цій частині, послався на те, що виплата соціальної допомоги в мізерному розмірі, фактично, принижувало і принижує людську гідність позивача і негативно впливає на стан її здоров`я та можливість нормально існувати.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:
9. Відповідачем 2 - УПСЗН Здолбунівської РДА, подано касаційну скаргу на постанову Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16.06.2017 та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 25.10.2017, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
9.1. Аргументи скаржника на обґрунтування доводів касаційної скарги зводяться до неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Зокрема, скаржник наголошує, що розмір присудженої позивачу компенсаційної виплати визначений Постановою №832 і у відповідача 2 не було правових підстав нараховувати і виплачувати позивачу вказану компенсацію в іншому розмірі. Скаржник посилається на рішення Конституційного Суду України від 26.12.2011 у справі №20-рп/2011, в якому зазначено, що передбачені законодавством соціально-економічні права не є абсолютними і механізм реалізації цих прав може бути змінений державою. Скаржник просить також врахувати застереження, наведене у статті 22 Загальної декларації прав людини та рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Ейрі проти Ірландії" від 09.10.1979, згідно з яким існує необхідність щодо встановлення розміру соціальних виплат з урахуванням фінансових можливостей держави.
10. Позивачем подано відзив на касаційну скаргу, в яких просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
10.1. На обґрунтування заперечень зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалені на основі правильного застосування норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги є безпідставними. Позивач вважає, що суди попередніх інстанцій, керуючись принципом верховенства права, дійшли вірного висновку про порушення відповідачами статті 46 Конституції України внаслідок відмови у здійсненні нарахування та виплати позивачу компенсації як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом 1 групи ОСОБА_2, у розмірі не нижчому від прожиткового мінімуму. Позивач зазначає, що у судів попередніх інстанцій, з огляду на наявні у матеріалах справи докази, були підстави для висновку про необхідність стягнення на її користь моральної шкоди в розмірі 20000,00 грн.
11. Відповідачем 3 - Мінсоцполітики, подано відзив на касаційну скаргу, в якій просить її задовольнити. Наголошує, що відповідач 3 не порушував прав позивача та діяв в межах повноважень і у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
12. Позивачем подано заперечення на відзив Мінсоцполітики, в якому зазначає, що не погоджується з наведеними у ньому доводами.
13. Відповідачем 1 відзиву (заперечень) на касаційну скаргу подано не було.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд касаційної інстанції:
14. Під час розгляду касаційної скарги колегія суддів суду касаційної інстанції враховує приписи частин 1-2 статті 341 КАС України (в редакції, чинній до 08.02.2020, надалі - КАС України), згідно з якими суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
15. Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
16. Водночас, згідно зі статтею 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
17. Стаття 8 Конституції України гарантує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
18. Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
19. Частина 1 статті 1 Закону України "Про прожитковий мінімум" від 15.07.1999 №966-XIV (надалі - Закон №966-XIV) визначає прожитковий мінімум як вартісну величину достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.