РІШЕННЯ
Іменем України
08 липня 2020 року
Київ
справа №9901/77/19
адміністративне провадження №П/9901/77/19
Верховний Суд у складі колегії суддів касаційного адміністративного суду:
Судді-доповідача: Васильєвої І.А.,
Суддів: Бившевої Л.І., Пасічник С.С., Юрченко В.П., Хохуляка В.В.,
Секретаря судового засідання: Томах О.О.,
учасників справи:
представників позивача - Кравця Р.Ю., Мартиненко А.В.
представника відповідача - Русакової І.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні, проведеному в режимі відеоконференції, в порядку спрощеного позовного провадження позов ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та скасування рішення Вищої ради правосуддя від 10 січня 2019 року № 58/0/15-19, -
ВСТАНОВИВ:
8 лютого 2019 року засобами поштового зв`язку на адресу Верховного Суду направлено позовну заяву ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Вищої ради правосуддя (далі - відповідач, ВРП), в якому позивач просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 10 січня 2019 року № 58/0/15-19 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Києво-Святошинського районного суду Київської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що члени Вищої ради правосуддя, які брали участь в засіданні 20 грудня 2018 року вже висловили свою позицію в своєму рішенні за результатами розгляду скарги судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1 на рішення Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 11 липня 2018 року № 2247/Здп/15-18 про притягнення до дисциплінарної відповідальності та встановили для себе його правомірність.
Оскаржуване рішення носить формальний характер та містить лише посилання на наявність рішення Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 11 липня 2018 року № 2247/Здп/15-18 та рішення Вищої ради правосуддя від 20 грудня 2018 року № 3965/0/15-18 винесене за результатом розгляду скарги на рішення Третьої Дисциплінарної палати.
У засіданні 10.01.2019 року, про яке суддя ОСОБА_1 не знав, та у якому був відсутній, у період його відпустки та під час тимчасової непрацездатності, було проголошено резолютивну частину рішення, належним чином оформлений текст оскаржуваного рішення надано представникові судді ОСОБА_1, з великим запізненням.
Інші доводи позивача зводяться до наданої оцінки Вищою радою правосуддя під час розгляду дисциплінарної справи діям ОСОБА_1, за наслідками розгляду якої прийнято рішення від 11.07.2018 № 2247/3дп/15-18.
Судом встановлено, що підставою для застосування до позивача вказаного виду дисциплінарного стягнення стала процесуальна поведінка судді ОСОБА_1 під час розгляду справ № 369/11102/15-ц та № 369/4004/16-ц, а саме: при відкритті 13.10.2015 провадження у справі № 369/11102/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ТОВ "Проект-А" про стягнення заборгованості та постановленні 13.10.2015 ухвали щодо задоволення заяви про забезпечення позову ОСОБА_2 та при відкритті 29.04.2016 провадження у справі № 369/4004/16-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ТОВ "Проект-А" та постановленні ухвали 29.04.2016 про забезпечення позову ОСОБА_4 у вказаній справі.
Під час розгляду дисциплінарної справи стосовно дій судді ОСОБА_1 Дисциплінарна палата дійшла висновку про умисність і системність дій судді ОСОБА_1 під час розгляду ним справ №№369/11102/15-ц, 369/4004-16-ц, спрямованих на порушення основоположного права людини - права власності, про що свідчать як порушення норм процесуального законодавства, допущені суддею, так і інші обставині встановлені під час розгляду дисциплінарної справи.
Дисциплінарною палатою встановлено:
явну неспівмірність застосованих суддею ОСОБА_1 заходів забезпечення позову заявленим позовним вимогам;
- в ухвалах про забезпечення позову суддею ОСОБА_1 не наведено доводів щодо співмірності позовних вимог та вартості об`єкта нерухомого майна;
- в ухвалах про забезпечення позову суддею ОСОБА_1 не 6yло констатовано наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову;
- відповідно до штрих-кодів на процесуальних документах ухвали про забезпечення позову були винесені суддею раніше, ніж ухвали про відкриття провадження (у справі № 369/11102/15-ц о 9 год. 09 хв. та 10 год. 12 хв. відповідно; у справі № 369/4004/16-ц об 11 год. 12 хв та 16 год. 16 хв. відповідно);
- дії судді ОСОБА_1 при забезпеченні позову у справах №№ 369/11102/15-ц, 369/4004/16-ц істотно відрізняються від звичайної практики цього суду;
- суддею ОСОБА_1 постановлено ухвали про відкриття провадження у цивільній справі та про забезпечення позову у день надходження позовної заяви до суду в обох справах (№№ 369/11102/15-ц, 369/4004/16-ц) до спливу часу, необхідного для надання відповіді на запит суду, у встановлений законом триденний строк (частина третя статті 122 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній на час постановлення ухвал).
Обґрунтовуючи даний позов, позивач зазначав, що конструкція норми ч. 4 ст. 122 ЦПК України говорить лише про крайню межу строків вирішення питання про відкриття провадження та не містить жодної заборони щодо можливості відкриття провадження не в останній день закінчення строку для вирішення питання про відкриття провадження.
Частина З статті 122 ЦПК України містить лише диспозицію відносно обов`язку судді звернутися до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи, однак не містить обов`язкового наслідку у формі заборони судді вирішувати питання про відкриття провадження у справі.
Норми ЦПК України не містили виключного переліку документів, на підставі яких суд може вирішити питання чи підсудна конкретна справа відповідному суду.
Таким чином, відповідачем не вказано, яка норма містила обов`язок та який обов`язок не виконано суддею під час вирішення питання про відкриття провадження, в той час як суддя переконався у підсудності справи на підставі паспорту, виконав вимогу про направлення запиту та відкрив провадження у справі в строк, що визначений законом.
Не відповідає дійсності та чинному на той час законодавству висновок відповідача про те, що суд під час вирішення питання про забезпечення позову у справі про стягнення заборгованості має відразу встановити наявність грошового зобов`язання, невиконаного боржником, оскільки встановлення даних обставин відбувається на етапі ухвалення рішення по суті, а не на етапі забезпечення позову, в той час, коли судом на підставі копії договорів позики та поруки було встановлено наявність правовідносин між сторонами, виконання яких мало бути встановлено судом під час розгляду справи по суті.
Вирішення питання про співмірність застосування забезпечення позову є виключною дискрецією суду, тому оцінка даного явища є втручанням в дискреційні повноваженням і фактичним вирішенням справи Відповідачем за власним переконанням, що не входить в коло повноважень ВРП.
Посилання Вищої ради правосуддя на те, що суддею ОСОБА_1 вирішено питання забезпечення позову до постановлення ухвали про відкриття провадження у справі №369/11102/15-ц та у справі №369/4004/16-ц є необґрунтованим та нічим не підтвердженим, оскільки дата та час, що вказані з лівої сторони від штрих-коду на процесуальному документі, це дата та час створення процесуального документу у автоматизованій системі документообігу, а не дата та час постановлення ухвал згідно процесуального законодавства.
В оспорюваному рішенні ВРП міститься посилання на інші ухвали судді ОСОБА_1 про відмову у забезпеченні позову, з зазначенням про проведення аналізу існуючої практики судді ОСОБА_1 у аналогічних справах. Втім, висновки ВРП з цього приводу, викладені в рішенні, взагалі не відповідають фактам, оскільки ухвали, на які посилається відповідач, постановлені за абсолютно інших умов, ніж у провадженнях №369/11102/15-ц та №Зб9/4004/16-ц.
Крім того, одні й ті самі дії судді (забезпечення позову у цивільній справі) було 4 рази кваліфіковано як різні дисциплінарні проступки, при цьому відповідачем не встановлено за який із кваліфікованих проступків застосовано санкцію v вигляді звільнення з посади.
В рішенні Дисциплінарної палати, яке залишено без змін та посилання на яке міститься в оскаржуваному рішенні, було зазначено таке "...незаконне накладення арешту на майно ПАТ "Укрсоцбанк" суддею ОСОБА_1 було складовою частиною узгоджених дій судді та позивача, спрямованих на досягнення єдиної мети - порушення права власності ПАТ "Укрсоцбанк" і створення умов для неправомірного стягнення коштів за оренду приміщень в офісному центрі на користь ТОВ "Проект-А"...".
Подібні формулювання спрямовані на формування у невизначеного кола осіб думки, що суддею за змовою з позивачем та на його користь винесено судове рішення для досягнення "визначеного результату", що за своєю суттю зводиться до вчинення злочину та є порушенням презумпції невинуватості.
Разом з тим, з урахуванням установлених під час розгляду дисциплінарної справи обставин Третя Дисциплінарна палата дійшла висновку, що поведінка судді ОСОБА_1 під час здійснення правосуддя у справах № 369/11102/15-ц, 369/4004/16-ц свідчить про наявність у його діях:
- дисциплінарного проступку, передбаченого на час вчинення відповідних дій підпунктом "б" пункту 1 частини першої статті 92 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд", що відповідає проступку, передбаченому підпунктом "б" пункту 1 частини першої статті 106 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору);
- дисциплінарного проступку, передбаченого на час вчинення відповідних дій пунктом 4 частини першої статті 92 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд", а саме допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод, що відповідає проступку, передбаченому пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів".
Також Третя дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку про наявність в діях ОСОБА_1 порушення присяги в розумінні пункту 1 частини другої статті 97 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (суддя вчинив дії, що порочать звання суддів або підривають авторитет правосуддя". Відповідні дії також охоплюються поняттям істотного дисциплінарного проступку в розумінні пункту 7 частини 9 статті 109 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів".
11 липня 2018 року рішенням Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя №2247/Здп/15-18 суддю ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до нього дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення з посади судді, вважаючи, що застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді внесення подання Вищій раді правосуддя про звільнення його з посади є пропорційним вчиненому дисциплінарному проступку і відповідатиме вимогам статті 109 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" та статті 50 Закону України "Про Вищу раду правосуддя".
Не погодившись із вказаним рішенням, 10.08.2018 року суддя ОСОБА_1 оскаржив його до Вищої ради правосуддя.
Рішенням № 3965/0/15-18 від 20.12.2018 року Вища рада правосуддя, розглянувши скаргу судді, залишила без змін рішення Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 11.07.2018 року №2247/Здп/15-18 про притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.
ВРП погодилася з висновками її дисциплінарного органу, що застосування до судді ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у виді внесення подання ВРП про звільнення його з посади є пропорційним вчиненому дисциплінарному проступку.
Водночас ВРП указала, що незазначення мотивів щодо підстав вжиття заходів забезпечення позову охоплюється складом дисциплінарного проступку згідно з пунктом 4 частини першої статті 92 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (умисне або у зв`язку з очевидною недбалістю допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод) та відповідно пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод).
Такі порушення норм процесуального права не потребують додаткової кваліфікації як дисциплінарний проступок згідно з підпунктом "б" пункту 1 частини першої статті 92 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд", оскільки охоплюються ознаками дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів".
Водночас ВРП дійшла висновку, що зміна кваліфікації допущених суддею дисциплінарних проступків не є підставою у цьому випадку для зміни виду дисциплінарного стягнення, застосованого до судді Дисциплінарною палатою.
10 січня 2019 року Вища рада правосуддя розглянула подання Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя про звільнення судді Києво- Святошинського районного суду Київської області та вирішила звільнити ОСОБА_1 з посади судді Києво-Святошинського районного суду Київської області на підставі пункту 3 частини 6 статті 126 Конституції України.
Вважаючи вказане рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до Верховного Суду з вказаним позовом.
Відповідач надав до суду письмовий відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову. Заперечуючи проти позову, відповідач зазначає, що оскаржуване рішення може бути скасовано лише з підстав, які визначені частиною 2 статті 57 Закону України "Про Вищу раду правосуддя". Вказані підстави є вичерпними та не підлягають розширеному тлумаченню. Отже підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відсутні.