Постанова
Іменем України
25 червня 2020 року
місто Київ
справа № 564/142/16-ц
провадження № 61-43725св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Публічне акціонерне товариство "Альфа-Банк",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Рівненської області від 20 червня 2018 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Хилевича С. В.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - ПАТ Альфа-Банк", банк) про захист порушеного права споживача фінансових послуг, визнання недійсним кредитного договору від 16 березня 2007 року № 800000093.
Позивач обґрунтовувала позов тим, що під час укладення кредитного договору банком порушено положення статей 203, 215 ЦК України, статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів": умови договору є несправедливими, існує дисбаланс прав та обов`язків сторін на шкоду споживача, відсутня істотна умова договору - сукупна вартість кредитного договору, відсутній детальний розрахунок загальної вартості кредиту для споживача, що позбавило позичальника можливості оцінити умови та порядок погашення кредиту. Фактична відсоткова ставка, виходячи з умов договору, розрахована неправильно, що значно збільшує вартість кредиту. Оскільки банк ввів її в оману щодо обставин, які мають істотне значення, просила на підставі статті 230 ЦК України визнати недійсним кредитний договір.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 17 січня 2018 року позов задоволено. Визнано порушеним право ОСОБА_1 як споживача фінансових послуг. Визнано недійсним кредитний договір від 16 березня 2007 року № 800000093, укладений між Закритим акціонерним товариством "Альфа-Банк" (далі - ЗАТ "Альфа-Банк"), правонаступником якого є ПАТ "Альфа-Банк", та Даринською (на час подання позову ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що умови кредитного договору від 16 березня 2007 року є несправедливими, зокрема, положення договору про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору, банк приховав від споживача фактичні суми за кредитом, позбавивши його права прийняти відповідне правильне рішення, а позивач не володіє спеціальними знаннями в галузі права та банківської справи.
Постановою Апеляційного суду Рівненської області від 20 червня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Судом визнано недійсним положення пункту 4.4 кредитного договору від 16 березня 2007 року № 800000093 в частині надання згоди позичальником сплачувати комісійну винагороду. У іншій частині позовних вимог відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, керувався тим, що сторони досягли згоди з усіх істотних умов кредитного договору, зокрема, ними узгоджені умови кредитування, розмір наданого кредиту, порядок та строк надання кредитних коштів, умови повернення кредиту, розмір плати за користування кредитними коштами, права та обов`язки позикодавця і позичальника, відповідальність сторін. Відповідно до матеріалів справи судом встановлено, що сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; а банк, в свою чергу, надав позичальнику документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки тощо. Водночас суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що передбачена умовами кредитного договору сплата комісійної винагороди за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій є незаконною, тому у цій частині позовні вимоги підлягають задоволенню.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у вересні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що під час укладення спірного договору банк ввів в оману позивача, оскільки приховав від позичальника повну та достовірну інформацію про сукупну вартість кредиту. Умови цього договору є несправедливими, оскільки не були обговорені індивідуально з позичальником, що виключає вільне волевиявлення позичальника. Суд не звернув увагу, що ефективна відсоткова ставка та сукупна вартість кредиту не визначені відповідачем. Суд не надав належної оцінки доказам, зокрема висновкам експертизи, внаслідок чого дійшов необґрунтованого висновку про відмову у позові.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя стаття 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 16 березня 2007 року між ЗАТ "Альфа-Банк", правонаступником якого є ПАТ "Альфа-Банк", та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 800000093, за умовам якого вона отримала кредит у сумі 37 000, 00 дол. США зі сплатою 11, 0 % річних зі строком повернення до 16 березня 2022 року.
Згідно з пунктом 1.5 договору загальна вартість кредиту для позичальника складається з таких сум: комісійної винагороди за розрахунково-касове обслуговування у розмірі одного відсотка від суми кредиту, а саме 1 868, 50 грн; суми процентів за користування кредитом у розмірі 11, 0 % річних.
Кредитні кошти надавалися з метою використання за цільовим призначенням, для часткової оплати вартості квартири АДРЕСА_1, яка придбавається позичальником у власність за договором купівлі-продажу згідно з пунктом 1.4 договору.
У день надання кредиту за умовами пункту 4. 2 договору банк відкрив позичальнику мультивалютний рахунок № НОМЕР_1 для обліку наданих кредитних ресурсів.
16 березня 2007 року між банком та позичальником для забезпечення виконання кредитного договору укладено іпотечний договір № 800000093-И, за умовами якого іпотекодавець передав іпотекодержателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до висновку судового експерта від 01 лютого 2017 року № 2116 за даними пункту 1.2 кредитного договору від 16 березня 2007 року № 800000093 процентна ставка за користування кредитними коштами становить 11, 00 % річних. У межах наявних матеріалів ефективна ставка відсотка (реальна процентна ставка) та сукупна вартість кредиту (абсолютне значення подорожчання кредиту) за кредитним договором від 16 березня 2007 року № 800000093 не визначені.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Статтями 525, 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язуєтьсяповернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з частиною другою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (тут і далі - у редакції чинній, на час укладання спірних договорів), у редакції, чинній на час укладання спірного договору, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. У разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.