Постанова
Іменем України
25 червня 2020 року
м. Київ
справа № 369/7977/17
провадження № 51-738 км 20
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Макаровець А.М., Короля В.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Кузнецова С.М.,
засудженого ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 18 грудня 2019 року у кримінальному провадженні № 12015110200004587 від 01 грудня 2015 року за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Ташкента Республіки Узбекистан, мешканця АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 296, ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 129 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 4 ст. 296, ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 129 КК України із застосуванням положень ч. 1 ст. 70 КК України до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він у невстановлений час та у невстановленому місці, не маючи передбаченого законом дозволу, придбав у невстановленої особи вибуховий пристрій - ручну гранату РГД-5. При цьому 01 грудня 2015 року ОСОБА_1, незаконно зберігаючи вказаний вибуховий пристрій, перевіз його на автомобілі марки "Skoda Octavia", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, до с. Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області, де того ж дня приблизно о 10:00, перебуваючи біля офісного приміщення ЖК "Софіївська слобідка", розташованого на вул. Амосова, 32/2, грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, з хуліганських спонукань закріпив до ручки правих пасажирських дверей припаркованого за вказаною адресою автомобіля марки "Mercedes-Benz S 222", державний реєстраційний номер НОМЕР_2, що належить ОСОБА_2, ручну гранату РГД-5, після чого з місця вчинення злочину зник.
Крім того, ОСОБА_1 у грудні 2016 року, більш точного часу органом досудового розслідування не встановлено, маючи умисел здійснити погрозу вбивством потерпілому ОСОБА_2, з метою залякування, усвідомлюючи, що висловлена ним погроза здатна викликати в потерпілого побоювання за своє життя, перебуваючи у невстановленому місці, здійснив телефонний дзвінок на особистий телефон потерпілого ОСОБА_2 та погрожував останньому вбивством. У свою чергу потерпілий сприйняв цю погрозу як реальну, оскільки у нього були реальні підстави побоюватися її здійснення.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 18 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати, а кримінальне провадження щодо нього закрити. При цьому зазначає, що у вироку суду першої інстанції відсутні будь-які докази, що підтверджують факт зберігання ним та носіння ручної гранати РГД-5, а показання свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, на переконання засудженого, не вказують прямо на те, що саме він прикріпив до автомобіля потерпілого вищевказаний вибуховий пристрій. Крім того, як вважає засуджений, висновки місцевого суду щодо його винуватості у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК України, є безпідставними та ґрунтуються лише на показаннях потерпілого, які не підтверджуються жодним речовим доказом.
Також ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції не розглянув питання законності його тримання під вартою в період часу з 06 квітня 2017 року по 27 жовтня 2017 року.
Крім того, засуджений зазначає, що суд першої інстанції своїм вироком від 13 вересня 2019 року, залишаючи запобіжний захід у вигляді домашнього арешту без зміни, істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону, оскільки ухвалою суду від 27 жовтня 2017 року щодо ОСОБА_1 було обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту на строк 2 місяці, який в подальшому не продовжувався. При цьому також звертає увагу на те, що апеляційний суд, розглядаючи його апеляційну скаргу, вказане порушення залишив поза увагою.
Одночасно ОСОБА_1 вказує, що судовий розгляд кримінального провадження щодо нього тривав понад два роки, що, на його переконання, свідчить про перевищення місцевим судом строку розгляду справи.
Позиції інших учасників судового провадження
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу засудженого не надходило.
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 підтримав свою касаційну скаргу в повному обсязі та просив її задовольнити, прокурор Кузнецов С.М. заперечував щодо задоволення касаційної скарги та просив залишити її без задоволення, а постановлені щодо ОСОБА_1 судові рішення - без зміни.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.
Мотиви суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Як установлено п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України, однією із підстав для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Частиною 2 ст. 438 КПК України передбачено, що у зв`язку з наявністю підстави, зазначеної у п. 1 ч. 1 вказаної статті, суд касаційної інстанції має керуватися ст. 412 цього Кодексу.
У касаційній скарзі засуджений вказує на незаконність вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду, вважає, що такі рішення постановлено з порушенням матеріального та процесуального законодавства.
За ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Відповідно дост. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 296, ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 129 КК України, зроблено з додержанням ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.
Зокрема, до таких висновків місцевий суд дійшов на підставі показань потерпілого ОСОБА_2 та свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які судом визнано достовірними, послідовними та такими, що не суперечать один одному та узгоджуються з іншими доказами, наявними в матеріалах кримінального провадження.