ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Антонюк Н. О., Британчука В. В., Гриціва М. І., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ткачука О. С.
18 березня 2020 року
м. Київ
у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Хімагромаректинг» (далі - ТОВ «Хімагромаркетинг») до Приватного підприємства «Ольвія» (далі - ПП «Ольвія») про стягнення заборгованості
за касаційною скаргою ТОВ «Хімагромаркетинг» на рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року (суддя Банасько О. О.) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08 січня 2019 року (судді Василишин А. Р., Філіпова Т. Л., Мельник О. В.).
У липні 2018 року ТОВ «Хімагромаркетинг» звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ПП «Ольвія» 316 141,12 грн заборгованості за договором поставки № АП-02-0110 від 01 червня 2017 року, укладеним між позивачем та відповідачем, з яких 124 246,24 грн - основний борг, 46 297,00 грн - пеня, 34 710,49 грн - штраф та 110 887,30 грн - проценти річних.
24 вересня 2018 року рішенням Господарського суду Вінницької області, залишеним без змін 08 січня 2019 року постановою Північно-західного апеляційного господарського суду, позов ТОВ «Хімагромаркетинг» задоволено частково. Стягнуто з ПП «Ольвія» 40 306,19 грн пені, 30 830,83 грн штрафу, 1067,06 грн витрат зі сплати судового збору, у решті позовних вимог відмовлено. Провадження у справі в частині стягнення 98 381,92 грн боргу закрито у зв`язку з відсутністю предмета спору в цій частині вимог.
Суди, здійснивши перерахунок заявленої позивачем суми штрафу, визначили суму основного боргу, врахували доведеність факту прострочення, умови укладеного сторонами договору та норми матеріального права і зробили висновок про наявність підстав для задоволення позову в цій частині. Досліджуючи розрахунок пені, суди вказали про помилкове включення позивачем у період прострочення день, яким здійснено оплату, та про помилкове включення до основної заборгованості суми, яка стосується правовідносин позивача з іншою юридичною особою, відповідно стягнули суму пені з урахуванням цих обставин.
Щодо суми основного боргу суди вказали, що провадження у справі в частині стягнення 98 381,92 грн основного боргу слід закрити на підставі положень пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у зв`язку з наявністю доказів сплати основного боргу відповідачем після відкриття провадження у справі. Щодо рештисуми основного боргув розмірі 25 864,32 грн суди зробили висновок, що ця вимога стосується правовідносин з іншою юридичною особою (Фермерським господарством «Ольвія-С»), яка не є стороною у справі, у зв`язку із чим така вимога заявлена безпідставно.
Відмовляючи у стягненні процентів, суди вважали, що проценти, передбачені умовами договору (пункт 5.5), за своєю правовою природою є пенею, оскільки цим пунктом сторони фактично погодили відповідальність за прострочення зобов`язання зі сплати товару, а не є розміром процентів як плати за користування грошовими коштами. Вважали, що умовами договору встановлено подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов`язання, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України та суперечить правовій позиції Верховного Суду України та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеній у відповідних постановах, наведених у тексті рішення суду.
18 березня 2020 року за наслідками розгляду Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи касаційну скаргу ТОВ «Хімагромаркетинг» задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08 січня 2019 року та рішення Господарського суду Вінницької області від 24 вересня 2018 року змінено в мотивувальних частинах, викладено їх мотивувальні частини в редакції постанови Великої Палати Верховного Суду. В іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
Задовольняючи частково касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що застосовуючи принципи розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнового стану боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір процентів річних як відповідальність за час прострочення грошового зобов`язання.
При розгляді вказаної справи Велика Палата Верховного Суду зробила висновки, що господарські санкції, які встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних процентів), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
З висновками Великої Палати Верховного Суду в частині визначення правової природи відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, та можливості зменшення її розміру, визначеного сторонами грошового зобов`язання у відповідному договорі не погоджуємося та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.
Суди встановили, що 01 червня 2017 року сторони спору уклали договір поставки № АП-02-0110, відповідно до умов пункту 1.1 якого продавець (позивач) зобов`язався передати у власність, а покупець (відповідач) зобов`язався прийняти й оплатити засоби захисту рослин (товар). Згідно з пунктами 1.2, 1.3, 1.5 договору: вартість товару на дату укладення договору становить 44 352 грн; вартість товару в період дії договору може змінюватись в порядку, передбаченому пунктом 2.2, при цьому така ціна є узгодженою сторонами та не потребує додаткового узгодження шляхом підписання змін та доповнень до цього договору; кількість і асортимент товару, який підлягає поставці, визначається відповідно до пункту 1.1 цього договору; за бажанням відповідача кількість та асортимент товару можуть бути збільшені, що оформляється додатковою угодою, у якій визначається кількість та асортимент товару, що підлягає поставці, та строк оплати.
Пунктом 2.1 договору визначено, що відповідач зобов`язався сплатити позивачу вартість товару, зазначену в пункті 1.2 цього договору, у такі строки: не пізніше 10 червня 2017 року - 8870,40 грн; не пізніше 20 жовтня 2017 року - 35481,60 грн. Згідно з пунктами 2.7, 2.8 договору: оплата вартості товару, що залишилася, здійснюється не пізніше кінцевого строку, визначеного в пункті 2.1 договору; датою виконання зобов`язання по оплаті товару вважається день надходження коштів на розрахунковий рахунок позивача.
У силу дії пункту 3.1 договору поставка товару здійснюється в строки, які передбачені пунктом 3.3 договору, або раніше за заявою відповідача.
Пунктом 7.1 договору передбачено, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 01 січня 2018 року, а в частині розрахунків - до повного виконання відповідачем своїх зобов`язань за цим договором.
Розділ 5 договору передбачає відповідальність сторін. Зокрема, у пункті 5.2 договору сторони визначили, що: відповідач відповідає за несвоєчасну оплату товару (порушення розділу 2 цього договору) і сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми заборгованості за кожний день прострочення платежу; при розрахунку пені застосовується ставка Національного банку України, що діє в період нарахування пені.
У пункті 5.3 договору сторони дійшли згоди щодо зміни тривалості позовної давності про стягнення неустойки (штрафу, пені), передбаченої частиною другою статті 258 ЦК України, і встановили, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, встановлених розділом 5 цього договору, припиняється через три роки від дня, коли це зобов`язання мало бути виконане.
Пунктом 5.4 договору узгоджено, що у випадку прострочення виконання зобов`язань, передбачених розділом 2 цього договору, більше ніж на 10 (десять) днів винна сторона додатково сплачує іншій стороні за цим договором штраф у розмірі п`ятнадцяти процентів від ціни договору.
У пункті 5.5 договору сторони дійшли згоди щодо зміни розміру процентної ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі сорока процентів річних від несплаченої загальної вартості товару протягом дев'яноста календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем, та дев`яносто шести процентів річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев`яноста календарних днів. З дня закінчення строків сплати, передбачених пунктом 2.1 договору, вважається, що продавцем пред`явлена вимога щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (минулий та майбутній) та процентів річних. При затримці платежу продавець має право виставити рахунок по сплаті процентів за користування чужими грошима та інфляційних нарахувань з моменту прострочення до фактичної оплати, а покупець зобов`язаний оплатити його в строк не більше трьох банківських днів.
Також у матеріалах справи містяться підписані сторонами додаткові угоди до договору поставки, а саме: додатковий договір № АП-02-0110ДС1 від 06 червня 2017 року на суму 62 805,00 грн; додатковий договір № АП-02-0110ДС2 від 07 червня 2017 року на суму 41 128,00 грн; додатковий договір № АП-02-0110ДС3 від 29 червня 2017 року на суму 25 864,32 грн; додатковий договір № АП-02-0110ДС4 від 10 серпня 2017 року на суму 57 253,92 грн. Цими додатковими договорами узгоджене найменування товару, його кількість, загальна ціна та строк оплати з визначенням останнього - не пізніше 20 жовтня 2017 року.
На виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар (засоби захисту рослин) на загальну суму 205 538,92 грн, що підтверджено видатковими накладними, підписаними та скріпленими печатками сторін. До подачі позовної заяви до суду відповідач за поставлений товар розрахувався частково в сумі 107 157,00 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями за період з 07 листопада 2017 року по 13 липня 2018 року.
У зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язання щодо повної оплати товару за договором позивач звернувся до суду за захистом порушеного права шляхом стягнення заборгованості з урахуванням стягнення суми пені, процентів річних та штрафу.
Сума заборгованості за договором поставки на момент звернення з позовом (20 липня 2018 року) складала 98 381,92 грн, яку відповідач сплатив у повному обсязі відповідно до платіжного доручення № 283 від 30 липня 2018 року, тобто після відкриття провадження у справі.
Згідно із частиною першою статті 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.
Статтею 175 ГК України встановлено, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановленихстаттею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У ЦК України закріплено принцип свободи договору, за яким відповідно до статті 6цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості(стаття 627 ЦК України).
Необхідно зазначити, що свобода договору передбачає не лише право сторін вільно виявляти волю на вступ у договірні відносини, але включає також можливість визначати змість договору, у тому числі і визначати способи забезпечення договірних зобов`язань та гарантії прав сторін.Така свобода обмежується рамками чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін повинні відповідати вимогам розумності, добросовісності та справедливості.
У частині четвертій статті 179 ГК України зазначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови до