ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 червня 2020 року
м. Київ
Справа № 910/5576/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Міщенка І.С., Сухового В.Г.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Комунального підприємства з експлуатації і ремонту
житлового фонду "Житло-сервіс" - не з`явився,
Комунального підприємства з утримання та експлуатації
житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" -Несін Л.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду "Житло-сервіс"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2020 (у складі колегії суддів: Скрипка І.М. (головуючий), Тищенко А.І., Михальська Ю.Б.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 (суддя Сівакова В.В.)
у справі № 910/5576/19
за позовом Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду "Житло-сервіс"
до Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд"
про визнання договору на компенсацію земельного податку недійсним,
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2019 року Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду "Житло-сервіс" (далі - КП "Житло-сервіс") звернулося до суду з позовом до Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" (далі - КП "Спецжитлофонд") про визнання недійсним договору на компенсацію земельного податку від 03.07.2017 № 105/10.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на підставі наказу Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) позивач прийняв від відповідача на технічне обслуговування та експлуатацію багатоквартирний будинок за адресою: м. Київ, вул. Рибальська, 8, у зв`язку з чим між сторонами було укладено договір на компенсацію земельного податку від 03.07.2017№ 105/10, за умовами якого позивач зобов`язався відшкодовувати відповідачу витрати понесені зі сплати земельного податку.
Оскільки відповідач не є тим суб`єктом, який згідно з положеннями чинного законодавства має сплачувати земельний податок, то відповідний обов`язок з компенсації такого податку відсутній і у позивача, тому зазначені обставини є підставою для визнання договору недійсним.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.09.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2020, у задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовано відсутністю правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки позивачем не доведено належними засобами доказування, що цей договір суперечить закону.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у березні 2020 року КП "Житло-сервіс" подало касаційну скаргу, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2019, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.05.2020 відкрито касаційне провадження у справі № 910/5576/19 за касаційною скаргою КП "Житло-сервіс" з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 10.06.2020.
КП "Спецжитлофонд" у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, тому просить залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
КП "Житло-сервіс" в судове засідання 10.06.2020 свого представника не направило, хоча було повідомлено про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки його представника у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК (із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 30.03.2020 № 540-ІХ) не зверталося.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, а також зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", внесені постановою Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України" від 04.05.2020 № 343 щодо дозволу діяльності адвокатів та положення частини 4 статті 197 ГПК (із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 30.03.2020 № 540-ІХ) щодо можливості участі учасників справи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначеного представника.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника КП "Спецжитлофонд", дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні зазначеної справи судом апеляційної інстанції установлено, що розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 19.04.2001 № 777 "Про комунальне підприємство з утримання та експлуатації житлового фонду спеціалізованого призначення "Спецжитлофонд" за останнім закріплено на праві повного господарського відання жилий будинок по вул. Рибальська, 8 у м. Києві.
На підставі наказу Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31.05.2017 № 14 КП "Спецжитлофонд" передало, а КП "Житло-сервіс" прийняло на технічне обслуговування та експлуатацію зазначений будинок.
Спірні правовідносини між сторонами виникли у зв`язку із оспоренням КП "Житло-сервіс" договору на компенсацію земельного податку від 03.07.2017 № 105/10, укладеного між сторонами у справі, за умовами якого позивач зобов`язався відшкодувати відповідачу в повному обсязі витрати, понесені у зв`язку зі сплатою земельного податку, в порядку та на умовах, передбачених цим договором, а відповідач має право вимагати від позивача виконання взятих на себе зобов`язань. За визначенням термінів відповідно до умов цього договору, земельна ділянка це частина земельної поверхні (територія) площею 0,31 га, що розташована за адресою: вул. Рибальська, 8 у Печерському районі м. Києва, кадастровий номер - 8000000000:82:067:0015.
КП "Житло-сервіс" вважає, що цей договір суперечить чинному законодавству, оскільки відповідач не є платником земельного податку в розумінні Податкового кодексу України та не має права вимагати від позивача компенсації цього податку.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову КП "Житло-сервіс", виходив із того, що позивачем належними і допустимими доказами не доведено обставин, які відповідно до вимог чинного законодавства є підставами для визнання договору недійсним. При цьому судом зауважено, що в розумінні частини 1 статті 42 Земельного кодексу України (далі - ЗК) КП "Житло-сервіс" є землекористувачем відповідної земельної ділянки, оскільки фактично використовує зазначену земельну ділянку при обслуговуванні будинку і в зв`язку із цим має обов`язок щодо сплати земельного податку, а співвласники багатоквартирного будинку відповідно до частини 2 статті 42 ЗК мали б зобов`язання щодо сплати земельного податку у випадку, якщо б в установленому порядку зареєстрували об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, що у цій справі встановлено не було.
У поданій касаційній скарзі КП "Житло-сервіс" послалося на те, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що земельна ділянка, за відсутності державної реєстрації щодо права користування нею, є об`єктом оподаткування, не відповідає статтям 120, 125 ЗК і суперечить висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 925/230/17; висновок апеляційного суду щодо обов`язку саме відповідача, а не співвласників будинку, сплачувати земельний податок суперечить висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц щодо переходу права на земельну ділянку до нового набувача нерухомого майна в силу прямого припису закону.
Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.