Постанова
Іменем України
16 червня 2020 року
місто Київ
справа № 569/8798/15-ц
провадження № 61-41749св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду від 04 квітня 2018 року у складі судді Бердія М. А. та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 05 червня 2018 рокуу складі колегії суддів Хилевич С. В., Бондаренко Н. В., Ковальчук Н. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання правочину фіктивним.
В обґрунтування позову зазначив про укладення без створення правових наслідків оспорюваного правочину між відповідачами 12 жовтня 2010 року, договору дарування приміщення магазину, площею 255, 2 кв. м, на АДРЕСА_1 .
11 квітня 2010 року за його зверненням порушено кримінальну справу
№ 1/474-10 стосовно ОСОБА_2 за ознаками частини третьої статті 190 Кримінального кодексу України. Згодом, 12 травня 2010 року його визнано потерпілим у справі. 18 грудня того ж року слідчим винесено постанову про накладення арешту на все належне ОСОБА_2 майно, що було зареєстровано в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 03 лютого 2011 року. Вироком Рівненського міського суду від 25 червня 2013 року ОСОБА_2 визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, та засуджено до позбавлення волі з конфіскацією майна. Виправдувальний вирок у частині її дій із відчуження майна, на яке накладено арешт, постановлено з тих міркувань, що слідчий не наклав арешт на конкретне майно, не описував його, на відповідальне зберігання ОСОБА_2 не передавав, а також не попереджав її про кримінальну відповідальність за дії із відчуження арештованого майна. Цим же вироком задоволено частково його позов і стягнуто з ОСОБА_2 на його користь 892 723, 00 грн відшкодування майнової шкоди та 50 000, 00 грн відшкодування моральної шкоди.
Позивач вважав, що оскільки нотаріально посвідчити договір про відчуження арештованого майна вона не могла через існуючі обтяження, тому уклала з ОСОБА_3 фіктивний договір у простій письмовій формі із вказівкою про його дату, що передувала безпосереднім діям із фактичної передачі майна. ОСОБА_2 звернулася до суду з відповідним позовом і рішенням Рівненського міського суду від 08 лютого 2011 року у справі № 2-2005/2011 визнано дійсним договір дарування приміщення магазину, площею 334, 9 кв. м, на АДРЕСА_1 .
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідачі позов не визнали.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Рівненського міського суду від 04 квітня 2018 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування фіктивним задоволено повністю. Договір дарування приміщення магазину, площею 255, 2 кв. м, у АДРЕСА_1, що укладений 12 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , визнано фіктивним.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_2 було відомо про накладення слідчим арешту на її майно, а тому з метою уникнення юридичної відповідальності саме з цих мотивів вона відчужила майно та уклала оспорюваний договір. Окрім того, судом встановлено, що договір укладено між близькими родичами, й вони мали інші цілі, ніж передбачено цим правочином. Тобто бажали фіктивного переходу права власності на нерухоме майно з метою його приховування від виконання вироку суду в частині його конфіскації і понесення витрат за рахунок майна у разі задоволення позову ОСОБА_1 у кримінальному провадженні.
Постановою Апеляційного суду Рівненської області від 05 червня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, зазначивши, що ОСОБА_2 була обізнана із накладенням слідчим арешту на її майно, а тому саме з цих міркувань нею було укладено договір дарування у простій письмовій формі та навмисно не повідомлено про зареєстроване обтяження свого представника, який брав участь у суді при розгляді цивільної справи про визнання договору купівлі-продажу дійсним. При цьому обґрунтовано послався суд і на порушення вимог статті 27 ЦПК України
(у редакції, що діяла на той час) щодо обов`язку учасників судового процесу добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обв`язки, увівши суд тим самим в оману. Крім того, оспорюваний договір дарування укладено між сторонами, які є близькими родичами - мати і дочка, і вони очевидно мали інші цілі, ніж ті, що передбачені договором. Тобто суд вірно ствердив, що їхні дії були спрямовані на фіктивний перехід права власності за договором дарування до близького родича - від матері до дочки з метою приховати майно від виконання у майбутньому за його рахунок вироку суду в частині конфіскації цього майна та понесення витрат у разі задоволення позову ОСОБА_1 й інших осіб у кримінальному провадженні.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_3 , не погодившись із судовими рішеннями, у серпні 2018 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити повністю.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
Заявник зазначила, що позивач не довів, а суди дійшли помилкового висновку про фіктивність правочину, оскільки метою укладення договору було подальше отримання грошових коштів, які необхідні були ОСОБА_2 для оплати юридичних послуг. Договір був реально виконаний та сторони досягли кінцевої мети, з якою укладався оспорюваний договір, що підтверджується, зокрема рішенням Рівненського міського суду від 08 лютого 2011 року у справі № 2-2005/2011. Окрім цього, позивач не є належним позивачем у справі, оскільки він не є стороною спірного договору. За таких умов він мав би довести, що його майнові вимоги до ОСОБА_2 є непогашеними. Позивач не зазначив та не довів, що він звертався за виконанням вироку суду у частині стягнення на його користь грошових коштів за його цивільним позовом, що на момент подання цього позову у відповідача існують невиконані перед позивачем майнові зобов`язання, чи відсутнє інше майно, за рахунок якого можливо виконати наявне рішення про стягнення на його користь грошових коштів. Окрім цього, позивач пропустив позовну давність, оскільки щонайменше у вересні 2011 року йому було відомо про оспорювану угоду, однак із позовом він звернувся лише у червні 2016 року.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві позивач просив касаційну скаргу залишити без задоволення.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 11 квітня 2010 року слідчим СВ Рівненського МВ УМВС України у Рівненській області винесено постанову про порушення кримінальної справи № 1/474-10 стосовно ОСОБА_2 за фактом заволодіння чужим майном або правом на майно шляхом зловживання довірою (шахрайство), що завдало шкоду потерпілому у великому розмірі, за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України.
Надалі, 12 травня 2010 року ОСОБА_1 визнано потерпілим у цій кримінальній справі.
Слідчий СВ Рівненського МВ УМВС України у Рівненській області постановою від 03 грудня 2010 року перекваліфікував дії особи, яка вчинила злочин - ОСОБА_2, на частину четверту статті 190 КК України, про що відповідач дізналася 13 грудня 2010 року.
З метою забезпечення цивільного позову та виконання вироку у частині можливої конфіскації майна постановою слідчого СВ Рівненського МВ УМВС України у Рівненській області від 18 грудня 2010 року на все майно обвинуваченої накладено арешт. Зазначене обтяження зареєстроване у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 03 лютого 2011 року № 107911432.
Вироком Рівненського міського суду від 25 червня 2013 року ОСОБА_2 визнано винною у вчиненні злочину, передбаченому частиною четвертою статті 190 КК України, з призначенням покарання у виді позбавлення волі з конфіскацією майна.
Зазначеним вироком частково задоволено цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, стягнуто суму відшкодування майнової шкоди у розмірі 892 723, 00 грн та 50 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди.
12 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 як дарувальником та ОСОБА_3 як обдаровуваним у простій письмовій формі укладено договір дарування приміщення магазину, площею 255, 2 кв. м, що знаходиться у АДРЕСА_1 .
Рішенням Рівненського міського суду від 08 лютого 2011 року визнано дійсним договір дарування приміщення магазину, площею 334, 9 кв. м, який знаходиться за тією само адресою, що укладений 12 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Зазначене рішення набрало законної сили.
Рівненський окружний адміністративний суд постановою від 13 листопада 2017 року визнав протиправними та скасував записи про державну реєстрацію права власності на оспорюване майно. Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2011 року зазначену постанову залишено без змін. У постанові встановлено, що на момент ухвалення Рівненським міським судом 08 лютого 2011 року рішення ОСОБА_2 було відомо про накладений 18 грудня 2010 року арешт на належне їй майно, тому вона мала можливість повідомити про це свого представника, який представляв її інтереси у цивільній справі.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Для захисту права суду необхідно встановити факт його порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).