ПОСТАНОВА
Іменем України
11 червня 2020 року
Київ
справа №524/2277/17
адміністративне провадження №К/9901/20313/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Губської О. А.,
суддів: Білак М.В., Калашнікової О. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу
за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області про визнання бездіяльність протиправною та зобов`язання вчинити дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 червня 2017 року, ухвалену у складі судді Кривич Ж.О. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: Григорова А.М. (головуючий), Тацій Л.В., Подобайло Ю.В.
І. Суть спору:
1. ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1, позивач) звернулася до суду з позовом до виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області, в якому просила:
1.1. визнати неправомірною бездіяльність виконавчого Комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука в частині не виплати їй в 2010 році матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати;
1.2. зобов`язати виконавчий Комітет Автозаводської районної ради м. Кременчука виплати їй за 2010 рік матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати;
1.3. зобов`язати виконавчий Комітет Автозаводської районної ради м. Кременчука подати до суду звіт про виконання судового рішення.
2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що в період з 20.10.2006 до 27.04.2010 працювала у Виконавчому комітеті Автозаводської районної ради м. Кременчука. За час роботи, її ніхто не ознайомлював із змістом колективного договору, а тому про своє право на отримання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати вона дізналась лише в 2016 році з публікації в ЗМІ. Під час звільнення відповідач не розрахувався з нею в повному обсязі, оскільки так і не виплатив матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань за 2010 рік.
3. Відповідач позов не визнав та просив відмовити в його задоволенні.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
4. Розпорядженням №182-0 від 20.10.2006 ОСОБА_1 була призначена на посаду спеціаліста ІІ категорії по роботі з населенням за місцем проживання виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука.
5. 27.04.2010 позивач звільнена з посади згідно розпорядження № 30-0 від 19.04.2010 року.
6. Нарахування та виплата позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2010 році не здійснювалась, в зв`язку з чим вона звернулася з даним позовом до суду.
ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
7. Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області постановою від 19 лютого 2018 року, яку залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.
8. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що із заявою про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2010 рік до відповідача позивач не зверталася, а отже не заявила про наявність у неї підстав та потреби для отримання такої допомоги, відтак у роботодавця не виникало обов`язку для виплати такої. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" від 09.03.2006 року № 268, не передбачено обов`язку керівника установи щодо виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань при звільненні працівника з посади.
IV. Провадження в суді касаційної інстанції
9. Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подала касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.
10. У скарзі позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення з прийняттям нової постанови про задоволення позову.
11. В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що роботодавець, взявши на себе зобов`язання надавати таку матеріальну допомогу, має її виплатити при наявності коштів, однак відповідачем не було підтверджено належними доказами факт відсутності у нього коштів на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. При цьому, позивач зазначає, що виплата їй матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати згідно умов колективного договору, укладеного між відповідачем та трудовим колективом, мала обов`язковий характер. Положення п.5.3 розділу V колективного договору не містять будь-якої вказівки, що виплата матеріальної допомоги здійснюється лише у випадку подання працівником заяви з проханням про це. Скаржник також зазначає, що під час її роботи у відповідача ніхто не ознайомлював її з колективним договором, а тому про закріплене в ньому право на отримання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових проблем в розмірі середньомісячної заробітної плати, їй було невідомо, а дізналася вона про це право тільки після звільнення.
12. Відповідач своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористався, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.
V. Джерела права й акти їх застосування
13. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.
14. Аналізуючи доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на наступне.
15. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
16. За змістом статті 33 Закон України "Про державну службу" від 16.12.1993 №3723-XII заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов`язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
17. Згідно статті 21 Закону України Закон України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 07.06.2001 №2493-III умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України.
18. Статтею 5 Закону України "Про колективні договори і угоди" від 01.07.1993 №3356-XII передбачено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.
19. Підпунктом 3 пункту 2 постанова Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" від 09.03.2006 №268 (далі - Постанова від 09.03.2006 №268) надано право керівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови, у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу).