ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Британчука В. В., Гриціва М. І., Золотнікова О. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.
1 квітня 2020 року
м. Київ
у справі № 320/5724/17 (провадження № 14-385цс19) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області (далі - ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області) про визнання договору оренди земельної ділянки поновленим і визнання права користування земельною ділянкою
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Запорізької області від 08 травня 2018 року у складі колегії суддів Дашковської А. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С.
01 квітня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково.
Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 12 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 08 травня 2018 року скасувала та провадження у справі № 320/5724/17 закрила.
Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що спір у цілому належить до юрисдикції господарського суду.
При цьому Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що земельні спори про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи - підприємці, розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач ОСОБА_1 посилався в позові на порушення права користування земельною ділянкою, наданою для організації та ведення фермерського господарства, на якій ним було створено Фермерське господарство «Гришко О. В.» (далі - ФГ «Гришко О. В.»).
На думку Великої Палати Верховного Суду, зізмісту статей 42, 44, 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України від 19 червня 2003 року № 973-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV) вбачається, що після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства користувачем орендованої земельної ділянки є саме фермерське господарство, а тому й правовідносини щодо права користування такою земельною ділянкою є господарськими.
Реалізація права на поновлення договору оренди в порядку статті 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV«Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV) входить до змісту правовідносин щодо права користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства.
Оскільки фермерські господарства є суб`єктами господарювання, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, належать до юрисдикції господарських судів.
Велика Палата Верховного Суду вважала, що у цій справі речове право, за захистом якого позивач звернувся до суду, належить ФГ «Гришко О. В. », яке і може захистити право користування земельною ділянкою. Тому заявлені позовні вимоги про поновлення договору оренди земельної ділянки мають розглядатися господарським судом за правилами господарського судочинства.
З висновками Великої Палати Верховного Суду про закриття провадження у справі не погоджуємося та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо окрему думку.
Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 21 січня 2005 рокуМелітопольська районна державна адміністрація Запорізької області (далі - Мелітопольська РДА) як орендодавець та ОСОБА_1 як орендар уклали договір оренди земельної ділянки площею 10,9996 га ріллі, яка знаходиться за межами населеного пункту, із земель запасу Новгородківської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області (далі - Новгородківська сільрада) строком на 10 років, який набув чинності з дати його державної реєстрації.
Договір оренди зареєстровано Державним підприємством «Мелітопольський районний центр Державного земельного кадастру», про що у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено запис від 02 лютого 2005 року № 04.
За пунктом 1.1 договору орендодавець відповідно до розпорядження голови Мелітопольської РДА від 24 грудня 2004 року за № 1213 «Про затвердження проектів відведення та передачі земельних ділянок для ведення фермерського господарства» передає, а орендар приймає в оренду із земель запасу Новгородківської сільради земельну ділянку, яка знаходиться за межами населених пунктів.
Згідно з пунктом 1.2 договору в оренду передається земельна ділянка загальною площею 10,9996 га ріллі у стані, придатному для її цільового призначення.
Пунктом 2.2 договору оренди земельної ділянки передбачено, що орендар у разі виконання умов договору має переважне право на продовження терміну договору оренди. Для продовження терміну дії договору оренди земельної ділянки орендар зобов`язаний не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку оренди звернутись до орендодавця з відповідним клопотанням.
Орендар не повідомив орендодавця за два місяці до закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки про свої наміри продовжити його дію.
Орендодавець не надсилав листа-повідомлення орендарю про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки.
Орендар продовжує користуватися земельною ділянкою за її цільовим призначенням, сплачує орендну плату в повному обсязі, виконує інші обов'язки, передбачені договором оренди земельної ділянки.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції зробив висновок про наявність правових підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, для визнання поновленим договору оренди земельної ділянки на той самий строк і на тих самих умовах, які були визначені цим договором, та визнання за ОСОБА_1 права користування відповідною земельною ділянкою на підставі договору оренди на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідно до положень статті 33 Закону № 161-XIV реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін. Для поновлення договору оренди з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.
Установивши, що орендарне надіслав орендодавцю в установлений договором строк повідомлення про намір скористатися переважним правом щодо укладення договору оренди землі на новий строк з відповідним проектом додаткової угоди, апеляційний суд зробив висновок, що процедура поновлення вказаного договору оренди, встановлена статтею 33 Закону № 161-XIV, не була дотримана, тому відсутні правові підстави для його поновлення.
Вважаємо, що суди правомірно розглянули справу в порядку цивільного судочинства, а постанова суду апеляційної інстанції про відмову у позові є обґрунтованою.
Щодо питання юрисдикції слід зазначити таке.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Порушення права особи на доступ до суду ЄСПЛ констатував, зокрема, у рішеннях від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянна проти Росії» (Bezymyannaya v. Russia)(заява № 21851/03), від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France), від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02), від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70).
У пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) ЄСПЛ зазначив, що поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, обмежено участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (статті 1, 12 цього Кодексу).
За положеннями статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 ГПК України у названій редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
Статтею 20 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, визначено особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів, зокрема уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.
Тобто як предметна, так і суб`єктна юрисдикція господарських судів була значно обмежена участю у спорі лише юридичних осіб чи фізичних осіб - підприємців, а предметна - правовідносинами, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час пред`явлення ОСОБА_1 позову в суд, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
За частиною першою статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за винятком ситуацій, коли розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.
По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Відтак розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів відбувається залежно від їхнього предмета та суб`єктного складу учасників.
Земельні спори, сторонами в яких є юридичні особи та фізичні особи - підприємці, з приводу здійснення господарської діяльності розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства.
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає в позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Звертаючись до суду з позовом про захист свого порушеного права на поновлення договору оренди земельної ділянки на той самий строк і на тих самих умовах, ОСОБА_1 посилався на невизнання орендодавцем його права на поновлення договору оренди, передбаченого частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV.
Отже, суди мали встановити сторони договору оренди та визначити, чи є вказаний договір господарським.
Відповідно до статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб`єкта господарювання, та відносини суб`єкта господарювання з його структурними підрозділами.
Господарська діяльність здійснюється у загальній економічній сфері і має суто економічні властивості. Тобто вона здійснюється у сфері суспільного виробництва, базується на ринкових засадах, спрямована на задоволення інтересів суб`єктів господарювання, при цьому відбувається господарське використання майна, організація виробництва і ця діяльність має вартісний характер.
За статтею 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу: майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦК України; земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об`єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря; трудові відносини; фінансові відносини за участі суб`єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів; адміністративні та інші відносини управління за участі суб`єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб`єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб`єкта господарювання; відносини за участю суб`єктів господарювання, що виникають у процесі виконання вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом.
Тобто необхідно зважати, що деякі види відносин мають схожі ознаки з господарськими відносинами, але не є такими. А саме, не є предметом регулювання майнові, земельні відносини, що складаються між органами державної влади чи управління і негосподарюючими суб`єктами - громадянами.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
При цьому у статті 173 ГК України надано визначення господарського зобов`язання: господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Основними видами господарських зобов`язань є майново-господарські зобов`язання та організаційно-господарські зобов`язання.
А стаття 175 ГК України роз`яснює поняття майново-господарських зобов`язань: майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Зобов`язання майнового характеру, що виникають між суб`єктами господарювання та негосподарюючими суб`єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.
Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. За змістом цієї норми майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства щодо договору, договору найму, регулюються актами земельного законодавства - Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Законом № 161-XIV.
Можна зробити висновок, що у ЦК України, який містить загальні правила регулювання відносин найму, прямо вказано, що правове регулювання відносин найму (оренди) земельної ділянки має особливості, які передбачені у ЗК України та Законі № 161-XIV. Крім того, вказаний договір має специфіку, оскільки земельна ділянка передавалася в оренду для ведення фермерського господарства, правовідносини зі створення та ведення якого врегульовано Законом № 973-IV.
У статті 90 ЗК України зазначено, що власники земельних ділянок мають право, зокрема, продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.
Відповідно до частини першої статті 124 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
У статті 2 Закону № 161-XIV установлено, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності (стаття 3 Закону № 161-XIV).
У частині першій статті 6 Закону № 161-XIV передбачено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, ГК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.
При розгляді питання щодо юрисдикції земельних спорів за участю фермерських господарств необхідно враховувати, що як створення фермерського господарства, так і його діяльність урегульовані спеціальним Законом № 973-IV. З норм указаного закону вбачається, що утворення фермерського господарства проходить декілька етапів, одним із яких є ініціювання фізичною особою отримання земельної ділянки саме для створення фермерського господарства. І саме фізична особа зазначає про бажаний розмір земельної ділянки, період, на який має бажання отримати таку земельну ділянку для створення та ведення фермерського господарства у межах, установлених законом.
Відповідно до вимог статті 5 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.
У статті 7 Закону № 973-IV встановлений порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації із заявою, вимоги до якої визначено у цій статті.
Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.
Відповідно до статті 8 названого Закону після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації.
Згідно зі статтею 12 Закону № 973-IV землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності
фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
ОСОБА_1 заснував ФГ «Гришко О. В.». Згідно з пунктом 1.5 Статуту ФГ «Гришко О. В.», зареєстрованого державним реєстратором Мелітопольської РДА від 09 лютого 2007 року, для організації господарства засновнику передана в постійне користування земельна ділянка загальною площею 10 га, що знаходиться на території Новгородківської сільради (а.с.14).
За пунктом 3.4 Статуту господарство має право самостійно господарювати на землі та реалізовувати вироблену сільськогосподарську продукцію, право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію.
Згідно з пунктом 3.4. Статуту господарство зобов`язане забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та відповідно до умов її надання; ефективно використовувати землю.
Жодних повноважень щодо земельної ділянки, окрім її використання, Статутом не передбачено. ФГ «Гришко О. В.» не набуло у повному обсязі прав орендаря земельної ділянки, переданої ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства, оскільки його повноваження не лише обмежені договором оренди, укладеним між Мелітопольською РДА та ОСОБА_1 , але ФГ «Гришко О. В.» не набуло прав орендаря ОСОБА_1 , передбачених цим договором.
Отже, питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, укладання договору оренди за Законом № 973-IV вирішує саме фізична особа, яка на той час не мала статусу фізичної особи - підприємця і яка лише здійснює певні дії, які в подальшому нададуть