Постанова
Іменем України
4 червня 2020 року
м. Київ
справа № 572/2100/17
провадження № 51-4407км19
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Яковлєвої С. В.,
суддів Білик Н. В., Ємця О. П.,
за участю:
секретаря судового засідання Матвєєвої Н. В.,
прокурора Чабанюк Т. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Рівненського апеляційного суду від 30 травня 2019 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017180000000127, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Рух справи, оскаржуване судове рішення та встановлені обставини
За вироком Сарненського районного суду Рівненської області від 19 листопада 2018 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 КК.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він за обставин, установлених судом першої інстанції та детально наведених у вироку 10 червня 2017 року приблизно о 02:05, керуючи технічно справним автомобілем марки "Volkswagen Transporter" (державний номерний знак НОМЕР_1 ), рухаючись у темну пору доби автодорогою сполученням Київ - Ковель - Ягодин, з боку м. Ковеля Волинської області у напрямку м. Сарн Рівненської області в межах Сарненського району, усупереч вимогам пп. "б" п. 2.3 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) проявив неуважність до дорожньої обстановки, відволікся від керування транспортним засобом, внаслідок чого з необережності допустив виїзд керованого ним транспортного засобу за межі правого асфальтобетонного узбіччя, виїхавши на праве узбіччя, де стався наїзд автомобіля на пішохода ОСОБА_2, який там перебував та не створював небезпеки чи перешкоди для руху водія автомобіля, котрий мав технічну можливість уникнути наїзду на потерпілого при збереженні прямолінійного руху.
У результаті наїзду керованого ОСОБА_1 автомобіля на ОСОБА_2, останній опинився на проїзній частині, де на нього наїхав автомобіль марки "CheriAmulet A15" (державний номерний знак НОМЕР_2 ) під керуванням ОСОБА_3, який рухався у попутному напрямку позаду автомобіля марки "Volkswagen Transporter" з інтервалом у 10 хв. і не мав технічної можливості уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_2 . Внаслідок цієї дорожньо-транспортної пригоди (далі -ДТП) останній отримав тяжкі тілесні ушкодження, від яких помер.
Рівненський апеляційний суд 30 травня 2019 року за апеляційною скаргою прокурора скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та ухвалив свій, яким призначив ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді
позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 3 роки. У решті вирок суду першої інстанції залишено без змін.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1, посилаючись на істотне порушення вимог кримінально процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить змінити вирок апеляційного суду - на підставі ст. 75 КК звільнити його від відбування призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і покласти на нього виконання обов`язків, передбачених ст. 76 КК. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник посилається на те, що висновки апеляційного суду про неможливість його виправлення без ізоляції від суспільства є передчасними. На думку засудженого, апеляційний суд усупереч статтям 50, 65, 75 КК повною мірою не врахував того, що він, є людиною молодого віку, в ході досудового розслідування та судового розгляду добровільно розповів про відомі йому обставини вчиненого злочину, щиро розкаявся, добровільно відшкодував завдану шкоду потерпілому (брату загиблого ОСОБА_2 ), який не наполягає на суворій мірі покарання; також, на думку ОСОБА_1, не зважив на те, що злочин було вчинено у темну пору доби. При цьому стверджує, що наведені ним пом`якшуючі обставини та дані про його особу істотно знижують ступінь тяжкості кримінального правопорушення і є підставами для призначення йому основного покарання із застосуванням ст. 69 КК, тобто нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 2 ст. 286 КК.
На адресу Верховного Суду (далі - Суд) 14 травня 2020 року від ОСОБА_1 надійшла розписка, в якій він зазначає про можливість здійснення касаційного розгляду без його участі.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор заперечивпроти задоволення касаційної скарги, просив залишити вирок апеляційного суду без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених та перевірених місцевим судом, правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 286 КК у касаційній скарзі засудженого не оспорюються. Тому згідно з ст. 433 КПК Верховний Суд не перевіряє оспорюваного рішення в цій частині.
Згідно зі ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Що стосується доводів у касаційній скарзі засудженого про неправильне застосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування ст. 75 КК, що потягло за собою призначення занадто суворого покарання, то вони є необґрунтованими з огляду на таке.
Положеннями ч. 2 ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом`якшують і обтяжують відповідно до положень статей 66, 67 КК.
Визначені у ст. 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Ця функція за правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в межах якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо призначено покарання певного виду і розміру, враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, і всі ці дані у сукупності спонукають до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.