Постанова
Іменем України
20 травня 2020 року
м. Київ
справа № 309/2372/15-ц
провадження № 61-20353св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, Драгівська сільська рада Хустського району Закарпатської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 07 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Кондора Р. Ю., Мацунича М. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 та Драгівської сільської ради Хустського району Закарпатської області (далі - Драгівська сільська рада) про визнання договору дарування недійсним та витребування майна із чужого незаконного володіння.
Позовну заяву мотивовано тим, що 15 лютого 1986 року вони подали заяву до колгоспу "40-річчя Жовтня" про виділення земельної ділянки під будівництво житлового будинку. Рішенням № 2 зборів уповноважених колгоспників від 24 червня 1986 року їм було виділено земельну ділянку площею 0,07 га по АДРЕСА_1 ). Указане рішення погоджено виконкомом Драгівської сільської ради та надано
ОСОБА_2 дозвіл на будівництво житлового будинку і виготовлення будівельного паспорта. Будівництво будинку відбувалося за їх спільні кошти, набуті за час шлюбу. На час будівництва та після його завершення вони проживали разом із батьками ОСОБА_1 . Натомість, у їх будинку проживав брат ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .
На початку 2013 року їм стало відомо, що ОСОБА_2 08 жовтня 1988 року нібито уклав договір дарування, посвідчений Драгівською сільською радою, згідно з яким він подарував ОСОБА_3 фундамент будинку. Саме цей договір став підставою для зміни запису в погосподарській книзі про забудовника та видачі в подальшому ОСОБА_3 свідоцтва НОМЕР_1 про право власності на нерухоме майно від 30 червня 2005 року.
Вважали, що оскаржувані документи є незаконними та порушують їх право власності на будинок АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Хустського районного суду Закарпатської області
від 04 жовтня 2016 року у складі судді Савицького С. А. позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Визнано нікчемним та скасовано договір дарування від 08 жовтня 1988 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Визнано недійсним та скасовано рішення виконкому № 41 Драгівської сільської ради Хустського району Закарпатської області від 30 червня 2005 року про оформлення права власності на будинок
АДРЕСА_1 та видане на ім`я ОСОБА_3 на підставі цього рішення свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 19 вересня 2005 року НОМЕР_1.
Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що фундамент будинку на момент його відчуження був спільною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3, тому позивачка мала рівні права з чоловіком щодо цього будинку і без її згоди чоловік не мав права відчужувати його. Позивачка письмової згоди на відчуження фундаменту будинку не давала і про договір відчуження їй стало відомо у 2013 році. Крім цього ОСОБА_2 з 1985 року перебуває на обліку в лікаря-психіатра, у зв`язку з цим висновком МСЕК він визнаний інвалідом другої групи по психічному захворюванню. Отже, укладання
ОСОБА_2 та ОСОБА_5 договору дарування недобудованого будинку без згоди позивачки свідчить про грубе порушення статей 22, 23 КпШС України, а самий договір є недійсним з моменту його укладання.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 07 лютого
2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4., задоволено. Заочне рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 04 жовтня 2016 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що положення
ЦК УРСР узагалі не передбачали такого правового поняття як нікчемність договору (угоди), а відтак - і не існувало такого способу захисту, як визнання договору нікчемним. Вимога про недійсність договору дарування не заявлялася, проте суд першої інстанції обґрунтував свій висновок про нікчемність указаної угоди саме недійсністю. При цьому, не врахував, що визнаючи угоду недійсною, суд, якщо інше не передбачено законом, своїм рішенням зобов`язує кожну із сторін повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі (у разі втрати, псування, значного зносу майна, істотної його зміни та ін.) - повернути його вартість у грошах, тобто застосовує правові наслідки недійсності (реституцію). Тобто, суд першої інстанції усупереч принципу диспозитивності цивільного судочинства вийшов за межі заявлених вимог і вирішив спір по суті з підстав, які не заявлялися, чим порушив вимоги статті 11 ЦПК України 2004 року.
Окрім того, вважав, що за умови доведеності факту відчуження спільного майна за відсутності згоди іншого з подружжя (дружини), у спірних правовідносинах можна було стверджувати лише про порушення прав дружини та в межах об`єкту договору дарування (фундамента), а не будинку в цілому, який уведений в експлуатацію у 1990 році і зареєстрований на праві приватної власності як новостворене майно за ОСОБА_3 відповідно до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно № 7/5 від 07 лютого 2002 року.
Суд першої інстанції також не прийняв до уваги положення статей 71, 75,
76 ЦК УРСР (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), згідно з якими загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки; позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін; перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов; право на позов виникає із дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. З приводу цього висновок суду першої інстанції про те, що тільки в 2013 році ОСОБА_1 довідалася про існування договору дарування між ОСОБА_2 (її чоловіком) і ОСОБА_3 (братом чоловіка) є необґрунтованим.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважав, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, як таке, що суперечить положенню
статті 263 ЦПК України та ухвалив нове судове рішення про відмову у позові з процесуальних підстав.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
У лютому 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року справу за позовом
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та Драгівської сільської ради Хустського району Закарпатської області про визнання нікчемним і скасування договору дарування, визнання недійсними та скасування рішення органу місцевого самоврядування і свідоцтва про право власності призначено до судового розгляду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що договір дарування не відповідає вимогам закону, зокрема в договорі не вказано на якій підставі та яким документом підтверджується право власності на майно дарувальника та не вказано прізвище посадової особи, що його посвідчила, номер та дату реєстру. Також, виходячи зі змісту правовстановлюючих документів, виданих на ім`я відповідача, підставою для їх видачі був не договір дарування, а заява ОСОБА_3 про те, що він бажає мати у власності будинок. Це стало можливим ще і тому, що ОСОБА_2 хворіє на психічне захворювання і саме цей діагноз був підставою для визнання його інвалідом другої групи.
Щодо порушень норм процесуального права, то відповідно до
статті 228 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив. Всупереч тому, що заочне рішення у суді першої інстанції було винесено суддею Савицьким С. А., заяву про його перегляд відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями було розподілено судді Лук`яновій О. В.