Постанова
іменем України
28 травня 2020 року
м. Київ
справа № 545/617/18
провадження № 51-282км20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Матієк Т.В.,
суддів Наставного В.В., Яковлєвої С.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Замкового І.А.,
прокурора Єременка М.В.,
захисника (в режимі відеоконференції) Губи О.М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Губи О.М. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017170300001212, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Ворожби Медвянського району Курської області, жителя АДРЕСА_1, раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК.
Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини
За вироком Полтавського районного суду Полтавської області від 15 листопада 2018 року ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 3400 грн, із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави в особі Третьої міської клінічної лікарні м. Полтави витрати на стаціонарне лікування потерпілої ОСОБА_2 в розмірі 3359,32 грн.
Також стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави в особі Першої міської клінічної лікарні м. Полтави суму відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілої ОСОБА_3 у розмірі 6946,58 грн.
Крім того, стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави в особі Фінансового управління Полтавської районної адміністрації Полтавської області суму відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в розмірі 2187,88 грн та 4644,61 грн відповідно.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 9 листопада 2017 року близько 16:30, керуючи автомобілем "ЗАЗ VIDA" (д.н.з. НОМЕР_1 ), рухаючись по автодорозі Київ - Харків із сторони м. Харкова у напрямку м. Полтави на 343-му км всупереч пунктам 10.1, 12.3 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) під час виявлення небезпеки, а саме автомобіля "КрАЗ" (д.н.з. 12-89 Е-5) з причепом-тралом та з військовою технікою БАТ-2 на ньому, який на перехресті з під`їзною дорогою від с. Ковалівка (перекритого працівниками ВАІ) з увімкненим проблисковим маячком здійснював поворот ліворуч у напрямку вказаного села, не переконавшись у безпечності виконання маневру, змінив напрям руху керованого ним автомобіля для об`їзду цієї небезпеки, у результаті чого, виїхавши на роздільну смугу, скоїв наїзд на металеве огородження, яке стояло на ній. У результаті вказаної дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) пасажири автомобіля "ЗАЗ VIDA" (д.н.з. НОМЕР_1 ) ОСОБА_3 та ОСОБА_2 отримали тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Апеляційний суд ухвалою від 15 жовтня 2019 року апеляційні скарги захисника Губи О.М. та потерпілої ОСОБА_2 залишив без задоволення, а вирок місцевого суду - без змін.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого, порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Зазначає, що апеляційний суд, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу сторони захисту в частині застосування до обвинуваченого додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, усупереч вимогам ст. 414 КПК повною мірою не врахував конкретних обставин справи (характеру й обсягу допущених ОСОБА_1 порушень ПДР, які не є грубими і були спрямовані на максимальне зменшення наслідків ДТП), обставин, що пом`якшують покарання (визнання вини, відшкодування потерпілій моральної шкоди, відсутність претензій з боку останньої), відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також того, що обвинувачений є інвалідом 2-ї групи і внаслідок ДТП постраждала його дружина, яка потребує реабілітації, а відсутність можливості керувати власним транспортним засобом ставить сім`ю ОСОБА_1 у скрутне становище та залежність від сторонніх осіб.
Також захисник указує на те, що апеляційний суд не надав належної оцінки тому, що цивільні позови прокурора в інтересах Фінансового управління Полтавської районної державної адміністрації та Третьої міської клінічної лікарні м. Полтави про стягнення витрат на лікування потерпілих не відповідають вимогам ст. 175 ЦПК, обґрунтовані недопустимими доказами, які не були відкриті стороні захисту в порядку ст. 290 КПК та подані неуповноваженою особою.
Таким чином, на переконання сторони захисту, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК, оскільки в ній не зазначено мотивів та підстав, виходячи з яких, суд апеляційні скарги сторони захисту та потерпілої залишив без задоволення.
Позиції учасників судового провадження
Захисник підтримав подану касаційну скаргу та просив її задовольнити.
Прокурор вважав, що ухвала апеляційного суду є законною та обґрунтованою, а касаційна скаргу захисника - такою, що не підлягає задоволенню.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Висновки суду першої та апеляційної інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, за який його засуджено, та правильність кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 286 КК у касаційній скарзі не оспорюються.
Що стосується доводів, викладених у касаційній скарзі щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягнуло за собою невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого через суворість у частині призначення додаткового покарання у виді позбавлення ОСОБА_1 права керування транспортними засобами на строк 1 рік, то вони є необґрунтованими з огляду на таке.
Зі змісту скарги вбачається, що захисник фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, які стосуються призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання є: кримінально-правові відносно визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважувальні норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання "може", "вправі"; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема "особа винного", "щире каяття" тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні "інших обставин справи", можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статей 69, 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду й розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, котра вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину та його суб`єкта.
Положеннями ч. 2 ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів.
Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено з урахуванням обставин, які підлягають доказуванню, зокрема тих, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.