Постанова
Іменем України
29 травня 2020 року
місто Київ
справа № 367/6471/16-ц
провадження № 61-37489св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,
відповідач - ОСОБА_1,
треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, Національний природний парк "Голосіївський", ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 13 грудня 2017 року у складі судді Саранюк Л. П. та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Гуля В. В.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
Перший заступник прокурора Київської області у серпні 2016 року звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України із позовом до ОСОБА_1, треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, Національний природний парк "Голосіївський", ОСОБА_2, про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 1973/25-5 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0, 1500 га, для будівництва і обслуговування будинку на АДРЕСА_1 . На підставі цього рішення ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, серії ЯЖ № 922186 (кадастровий номер 3210946200:01:042:0094).
У подальшому ОСОБА_3 відчужила спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 25 квітня 2009 року ОСОБА_1, у зв`язку із чим на державному акті на право власності на земельну ділянку, серії ЯЖ № 922186, зроблено відмітку про перехід права власності на спірну земельну ділянку до ОСОБА_1 від 25 квітня 2009 року.
Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 вересня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 листопада 2015 року, визнано недійсним зазначене рішення Коцюбинської селищної ради Київської області; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку та скасовано державну реєстрацію цього державного акта.
Позивач у поданій позовній заяві посилався на те, що Указом Президента України від 01 травня 2014 року збільшено територію Національного природного парку "Голосіївський" на 6 462, 62 га. Згідно з проектними матеріалами до цього Указу Президента розширення зазначеного парку відбулося за рахунок лісових земель КП "Святошинське лісопаркове господарство", в тому числі його кварталів 100, 101, 110, 111, 113, 116, 117 Київського лісництва та кварталів 18, 27, 51 Святошинського лісництва Святошинського лісопаркового господарства. Водночас, за інформацією акта перевірки Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 01 червня 2016 року спірна земельна ділянка відноситься до 111 кварталу і розташована відповідно до картосхеми на території перспективної для створення Святошинсько-Біличанської філії Національного природного парку "Голосіївський".
Згідно з інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання "Укрдержліспроект" спірна земельна ділянка виділена із земель лісогосподарського призначення, які перебували у користуванні КП "Святошинське лісопаркове господарство", що підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.
На переконання позивача, спірна земельна ділянка відносилася до земель лісогосподарського призначення, розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, розпорядником її є Кабінет Міністрів України.
Оскільки спірна земельна ділянка вибула із власності держави поза її волею, а рішення Коцюбинської селищної ради про надання першому набувачу ОСОБА_3 земельної ділянки скасовано, прокурор на підставі статті 388 ЦК України просив витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку, розміром 0, 1500 га, з кадастровим номером 3210946200:01:040:0094, вартістю 77 215, 00 грн, судові витрати покласти на відповідача.
Стислий виклад заперечень відповідачів
Відповідач просив відмовити у задоволенні позову, застосувати до спірних правовідносин правила про позовну давність.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 13 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 17 квітня 2018 року, позов задоволено. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку, площею 0, 15 га, з кадастровим номером 3210946200:01:042:0094, вартістю 77 215, 00 грн.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з наявності передбачених статтею 388 ЦК України підстав для витребування із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України спірної земельної ділянки, яка вибула з володіння держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили.
Додатково апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції правильно не застосував позовну давність до спірних правовідносин, оскільки право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника, а тому положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовуються.
Установлені судом під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст "суспільного", "публічного" інтересу у вимогах прокурора, не дали апеляційному суду підстав для висновку про порушення принципу "пропорційності", тому результат розгляду судом першої інстанції позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Посилання в апеляційній скарзі, що судом не враховано вимоги Закону України "Про прокуратуру", відповідно до якого, представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генеральної прокуратури України або його першого заступника відповідно до компетенції, не спростовують висновків суду та не можуть бути підставою для його скасування, оскільки участь у справі брав представник Кабінету Міністрів України, який підтримав позов, подавав пояснення та брав участь у розгляді апеляційної скарги.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій засобами поштового зв`язку до Верховного Суду у травні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 13 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 квітня 2018 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушенням норм процесуального права.
Заявник зазначає, що:
- помилково не застосовано до спірних правовідносин положення статті 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність;
- спірна земельна ділянка є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а тому ОСОБА_2 мала бути залучена до участі у справі як відповідач;
- судами неправильно застосовано до спірних правовідносин положення частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру";
- до спірних правовідносин підлягає застосуванню позовна давність, яка на момент подання позову спливла.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Перший заступник прокурора Прокуратури Київської області просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та залишити в силі оскаржувані судові рішення. Зазначає, що спірна земельна ділянка вибула із власності держави поза волею, а тому існують правові підстави для застосування правил статті 388 ЦК України до спірних правовідносин.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі відкрито касаційне провадження.
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у травні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 1973/25-5
"Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 " ОСОБА_3 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки, площею 0, 15 га, для зазначених цілей.
На підставі зазначеного рішення ОСОБА_3 видано державний акт, серії ЯЖ № 922186, на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210946200:01:042:0094, площею 0, 15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
У подальшому, ОСОБА_3 відчужила зазначену земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 квітня 2009 року, на державному акті, серії ЯЖ № 922186, зроблено відмітку про перехід права власності земельної ділянки до ОСОБА_1
Вартість земельної ділянки за цим договором купівлі-продажу становить 77 215, 00 грн.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 вересня 2013 року у справі № 367/4238/13-Ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 листопада 2015 року, визнано недійсним зазначене рішення Коцюбинської селищної ради та визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, серії ЯЖ № 922186, зі скасуванням його державної реєстрації.
Цим рішенням суду встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, оскільки на момент прийняття рішення Коцюбинською селищною радою про надання у власність земельної ділянки першому набувачу, межі смт Коцюбинське у встановленому законом порядку не були визначені та не встановлені, а тому оспорюване рішення Коцюбинської селищної ради не відповідає вимогам земельного законодавства.
За інформацією Управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області від 10 грудня 2014 року № 01-04/2215 щодо нанесення на картографічні матеріали Національного природного парку "Голосіївський" спірних земельних ділянок, виділених Коцюбинською селищною радою, та акта перевірки Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 01 червня 2016 року № А41/180 земельна ділянка з кадастровим номером 3210946200:01:042:0094 відповідно до картосхеми, території перспективної для створення Святошинського-Біличанської філії Національного природного парку "Голосіївський" попереднього функціонального зонування розташована в 111 кварталі.
Згідно з інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО "Укрдержліспроект" від 08 жовтня 2014 року спірна територія була вкрита лісами з часів існування колишнього СРСР. На підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20 червня 1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07 серпня 1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке ввійшло до складу управління земельної зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га. Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17 грудня 2001 року № 2715 на виконання рішення Київської міської ради від 02 жовтня 2001 року № 59/1493, перейменовано: Київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва "Київзеленбуд" - на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатацій "Київзеленбуд"; Державне комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство - на комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство". Лісовпорядні роботи проводились в 1945-1946, 1952-1959, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках.
Таким чином, суди встановили, що на момент розгляду справи спірна земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду, а саме Національного природного парку "Голосіївський"; знаходиться на землях Святошинського лісопаркового господарства, тобто відносилася до земель лісогосподарського призначення.
З урахуванням того, що земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, враховуючи вимоги пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваних рішень Коцюбинської селищної ради), суди дійшли висновків, що остання і після прийняття нового Земельного кодексу України продовжувала перебувати у державній власності, а отже селищна рада не мала права нею розпоряджатись.
З огляду на те, що на спірна земельна ділянка відноситься до лісових земель та розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, її розпорядником є Кабінет Міністрів України.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що прокурор, звертаючись до суду із вимогами про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, посилався на те, що така земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду - Національного природного парку "Голосіївський" та незаконно вибула із власності держави в особі Кабінету Міністрів України.
В оцінці наведеного Верховний Суд врахував таке.
Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.
Частиною другою статті 1 Лісового кодексу України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.
Згідно з частиною другою статті 3 ЗК України земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу.
Відповідно до статті 19 ЗК України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.
Статтею 63 ЛК України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.
До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт "ґ" частини четвертої статті 84 ЗК України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин)).
До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (статті 5 ЛК України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин)).
Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України.
Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Отже, оскільки відповідно до інформації ВО "Укрдержліспроект" від 08 жовтня 2014 року КП "Святошинське лісопаркове господарство" спірна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, є землею державної власності, тому розпорядником її є Кабінет Міністрів України, який відповідно до статей 13, 149 ЗК України наділений повноваженнями щодо розпорядженнями такою ділянкою.
Крім того, про те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення свідчить включення її до земель природно-заповідного фонду на підставі Указу Президента України від 01 травня 2014 року № 446/2014 "Про зміну меж національного природного парку "Голосіївський".
Як встановлено судами, будь-яких розпоряджень щодо надання спірної ділянки у приватну власність Кабінет Міністрів України не видавав, що свідчить про те, що вона вибула із володіння не з його волі іншим шляхом.
Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Частиною першою статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.