ПОСТАНОВА
Іменем України
28 травня 2020 року
Київ
справа №820/1548/17
адміністративне провадження №К/9901/22297/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,
суддів - Смоковича М.І.,
Шевцової Н.В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні
касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області
на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року (головуючий суддя - Перцова Т.С., судді - Дюкарєва С.В., Жигилій С.П.)
у справі № 820/1548/17
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання до вчинення дій, -
в с т а н о в и в :
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
В квітні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - ГУДМС України в Харківській області, відповідач, скаржник), в якому просив:
скасувати наказ відповідача № 53 від 31.03.2017 про відмову позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов`язати відповідача прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 15 травня 2017 року, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що, позивач, звертаючись до відповідача із заявою, вказав на побоювання повернутися до країни походження, оскільки він зазнає тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, проте, відповідних доказів з цього приводу, на виконання ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не надав, до того ж, як встановлено судом, позивач не тікав із Російської Федерації від небезпеки, рятуючи своє життя, а добровільно покинув країну. Суд відмітив, що останнім не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Крім того, суд зазначив, що дослідженими у справі доказами було встановлено наявність постанови Генеральної прокуратури України від 13.10.2016 р. про екстрадицію позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, пов`язаних з терористичною діяльністю, згідно ч. 2 ст. 208, ст. 205.3 та ч. 2 ст. 205.5 КК Російської Федерації ( а.с. 13-14). Крім того, відносно посилань представника позивача щодо формальності розгляду заяви позивача від 22.03.2017 в контексті нездійснення уповноваженими особами відповідача з`ясування всіх обставин шляхом проведення бесіди з позивачем особисто у ДУ "Харківській установі виконання покарань (№27)" УДПтС України в Харківській області, де наразі перебуває останній, суд зазначив, що на стадії встановлення особи заявника та до моменту прийняття рішення по суті заяви, уповноважена особа відповідача не має повноважень з проведення особистих співбесід з заявником, що виключає її доступ потрапити до установи ДУ "Харківській установі виконання покарань (№27)" УДПтС України в Харківській області, яка є спеціальним режимним об`єктом.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2017 по справі №820/1548/17 скасовано.
Прийнято нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області - задоволено частково.
Визнано протиправним і скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області № 53 від 31.03.2017 року про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби в Харківській області повторно розглянути питання про прийняття заяви ОСОБА_1 від 22.03.2017 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В іншій частині в задоволенні позову - відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що, у розумінні ч.6 ст.5 Закону, підставою для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути лише такі розбіжності, які свідчать про те, що особа, яка звертається із заявою, намагається видати себе за іншу особу. Однак, відповідачем в оскаржуваному наказі не наведено, з яких саме відомостей, вказаних позивачем, відповідачем встановлено суттєві розбіжності між заявою-анкетою від 29.10.2016 та заявою-анкетою від 22.03.2017, та як наслідок, зроблено висновок про намагання ОСОБА_1 видати себе за іншу особу. Позивач як у заяві від 29.10.2016, так і у заяві від 22.03.2017 зазначив ті ж самі прізвище, ім`я та по батькові, дату народження, документи, що ідентифікують особу (паспорт № НОМЕР_1 від 02.03.2007 та закордонний паспорт № НОМЕР_2 від 18.09.2014), при цьому у заяві від 22.03.2017 позивач надав уточнену та більш повну інформацію щодо своєї особи та своїх побоювань. Судом відмічено, що ОСОБА_1 у п.3.6 заяви-анкети від 22.03.2017 зазначив, що вже звертався до ГУДМС України в Харківській області 29.10.2016 та про те, що у прийнятті його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було відмовлено, тобто, позивач не намагався приховати або викривити факти щодо обставин свого попереднього звернення із заявою про визнання біженцем. При цьому, як у заяві-анкеті від 29.10.2016, так і в заяві-анкеті від 22.03.2017 позивач не заперечував того, що наразі перебуває у міжнародному розшуку у зв`язку з пред`явленням йому кримінального обвинувачення, однак, стверджував, що злочинів, у яких його обвинувачують, він не вчиняв, та наполягав на тому, що кримінальну справу відносно нього сфабриковано, що, на думку позивача, є свідченням його переслідування за національною та релігійною ознакою. Таким чином, позивач не вказував, що він є особою, відмінною від ОСОБА_1, якому наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 04.11.2016 № 175 було відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не надавав підроблених документів на ім`я іншої особи, а тому відсутні підстави вважати, що він намагався видати себе за іншу особу. З приводу посилань суду першої інстанції на те, що при дослідженні судом матеріалів особової справи позивача було встановлено низку розбіжностей між заявою - анкетою від 29.10.2016 та заявою - анкетою від 22.03.2017, результати розгляду якої оскаржуються у даній справі, колегія суддів вказала, що аналіз цим розбіжностям було надано не відповідачем по справі в оскаржуваному наказі, а судом першої інстанції. Крім цього, колегія суддів зазначила, що відомості, наведені у п.1.13, п.1.18, п.4.1, п.4.4 анкет-заяв від 29.10.2016 та 22.03.2017, на які вказує суд першої інстанції як на розбіжності, за своїм змістом не є такими, що виключають одна одну. Розбіжності, на яких представник відповідача акцентує увагу в додаткових письмових поясненнях, поданих 05.07.2017, також не є свідченням того, що особа, яка звертається із заявою, намагається видати себе за іншу особу. При цьому, як у заяві від 29.10.2016, так і у заяві від 22.03.2017 позивач вказує на неодноразове його затримання силовими структурами РФ, піддання катуванню, та погрози кримінального переслідування на релігійному та національному підґрунті, а також про намір отримати в Україні статус біженця. Та обставина, що позивач зазначив різні відомості у пунктах 3.5 та 4.7 щодо того, на якій підставі позивач перебуває в Україні (намір отримати статус біженцям, а згодом - екстрадиційний арешт) та чи є він військовозобов`язаним, не свідчать про те, що він намагається видати себе за іншу особу. З приводу суджень суду першої інстанції про те, що відносно позивача відсутні ознаки, передбачені пунктами 1 і 13 статті 1 Закону, необхідні для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів вважала за необхідне зазначити, що у розумінні ч.6 ст.5 Закону відсутність таких ознак є підставою для відмови у прийнятті заяви лише в тому випадку, якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Водночас, за заявами позивача від 31.08.2016 та від 29.10.2016 Головним управлінням ДМС України в Харківській області були прийняті рішення про відмову у прийнятті заяви. Судом також відмічено, що рішення про відмову у прийнятті заяви за своїм правовим змістом та наслідками не є ідентичними рішенню про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності такого рішення, що не було враховано судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови. У розумінні ч.6 ст.5 Закону ані неодноразова відмова у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ані встановлення судовим рішенням відсутності підстав для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не є підставою для відмови у прийнятті заяви. Судом апеляційної інстанції не заперечувалася та враховувалася та обставина, що правоохоронними органами Російської Федерації позивач обвинувачується у вчиненні тяжких злочинів, пов`язаних з терористичною діяльністю. Разом з тим, колегія суддів зазначила, що, у розумінні ст.6 Закону, така обставина може бути підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак, не для відмови у прийнятті відповідної заяви. Посилання суду першої інстанції, відповідача та його представника на пп.с п.2 Резолюцію 1373 (2001), прийнятою Радою Безпеки ООН 28.09.2001 в даному випадку не є доречним, оскільки вказаною міжнародною нормою передбачено зобов`язання держав відмовляти саме в притулку тим, хто фінансує, планує, підтримує або вчиняє або скоює терористичні акти, або надає їм притулок, а не в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З приводу позовних вимог про зобов`язання ГУДМСУ в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від ОСОБА_1 колегія суддів зазначила, що вказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому не підлягає задоволенню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)
18 липня 2017 року на адресу суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року, в якій відповідач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначене рішення та залишити в силі постанову суду першої інстанції.
В обґрунтування поданої касаційної скарги Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області вказує на те, що судом апеляційної інстанції, в порушення ст. 72 КАС України, не взято до уваги рішення судів у справі № 820/6177/16, які набрали законної сили та в яких були досліджені ті ж самі обставини, які були викладені позивачем в заяві-анкеті від 22.03.2017. Крім того, судом також залишено без уваги твердження відповідача щодо обставин, які слугували однією з підстав при прийнятті оскаржуваного наказу ГУДМС України в Харківській області, а саме - причетність позивача до злочинів, пов`язаних із терористичною діяльністю, застосування екстрадиційного арешту, що, відтак, може загрожувати громадському порядку, національній безпеці України та її громадянам. Судом також не враховані положення Резолюції Ради Безпеки ООН від 2001 та 2014 років, згідно яких, зобов`язано держав піддавати терористів правосуддю та відмовляти у національній процедурі притулку тим, хто підозрюється у причетності до терористичної діяльності. Висновки суду про відсутність розбіжностей у заявах позивача від 29.10.2016 і 22.03.2017, на думку скаржника, є хибними та такими, що суперечать наявним обставинам та фактам, які викладені в даних заявах та свідчать про те, що позивач не заслуговує на довіру та намагається видавати себе за іншу особу. Крім того, скаржник стверджує про невзяття до уваги судом Керівної записки з екстрадиції УВКБ ООН від 2008 року, згідно положень якої, органи, які вирішують питання притулку, повинні оцінювати чи намагається особа уникнути від законного переслідування чи покарання за кримінальні діяння. Також судом не враховано, що у справі "Тумгоєв проти України" 14.12.2016 ЄСПЛ вирішив не надавати Уряду України вказівки про вжиття тимчасових заходів до Правила 39. Остаточне рішення, яким заяву № 64742/16 ОСОБА_1 оголошено неприйнятною, надіслано було для України 18.04.2017, тобто підстав для незастосування екстрадиції та порушення прав людини під час вивчення ЄСПЛ заяви ОСОБА_1 не встановлено. Правомірність дій державних органів України стосовно ОСОБА_1 відповідає Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, яка чинна в Україні з 01.06.2007.
16.08.2017 на адресу суду касаційної інстанції надійшло заперечення позивача на подану касаційну скаргу, в якому він вважає доводи, викладені в ній необґрунтованими, та просить залишити її без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року за даною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження.
Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2020 року касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийнято до провадження та призначено до касаційного розгляду.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.
ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Владикавказ, Республіка Північної Осетії-Аланії Російської Федерації, є громадянином Російської Федерації, інгуш за національністю (а.с. 12).
17 червня 2016 року прибув на територію України із Стамбулу та був затриманий в аеропорту Харкова при проходженні паспортного контролю, у зв`язку з находженням його у міжнародному розшуку.
На час розгляду справи судами першої інстанцій позивач перебував у ДУ "Харківській установі виконання покарань (№27)" УДПтС України в Харківській області, через адміністрацію якої 22.03.2017 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області із заявою - анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, знаходячись у міжнародному розшуку через наявність у провадженні ФСБ Російської Федерації відносно нього кримінальної справи пов`язаної з тероризмом, обвинувачення за якою вважав неправдивими, висловлював побоювання повернення до країни походження через можливість піддання тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та переслідуванням за релігійними ознаками ( а.с. 32-39).
При цьому, відповідачем, у процесі розгляду вказаної заяви, було вчинено низку дій, направлених для встановлення особи заявника.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2016 р. по справі № 820/6177/16 яка, залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15.02.2017, ( ухвалою ВАС України від 03 березня 2017 року, відмовлено у відкритті касаційного провадження) та яка, згідно відомостей автоматизованої системи "Діловодство спеціалізованого суду" 15.02.2017, набрала законної сили, встановлено, що у процесі розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, з метою встановлення особи заявника при вивченні заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ГУ ДМС України в Харківській області виявлено, що зі зверненнями щодо можливості направлення співробітників міграційної служби для особистої подачі ним заяви та заповнення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник звертався неодноразово.
При цьому, результатом розгляду заяви - анкети позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29.10.2016, яка передувала його зверненню 22.03.2017, стало видання Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області наказу № 175 від 04 листопада 2016 року, яким ОСОБА_1 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з посиланням на пункт статті 1 F Женевської Конвенції 1961 року про статус біженців, п.2 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та ст. 9 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" . Вказаний наказ було видано з тих підстав, що Резолюціями Ради Безпеки ООН № 83 (2001)-1 від 28.09.2001 року, та № S/RES/21789 (2014)-2 від 24.09.2014 року, обов`язковими для виконання Україною, зобов`язано держави піддавати терористів правосуддю та відмовляти у притулку тим, хто здійснює терористичні акти тощо.
Не погодившись з рішенням відповідача, позивач оскаржив його до суду, подавши позовну заяву, в якій просив суд: скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 175 від 04.11.2016 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або собою, яка погребує додаткового захисту та зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від ОСОБА_1 .
Проте, вищезазначеною постановою по справі № 820/6177/16, яка набрала законної сили, у задоволенні позовних вимог позивачу було відмовлено.
Крім того, в рамках розгляду справи № 820/6177/16, судом було встановлено, що під час розгляду заяви позивача від 29.10.2016 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області встановлено, що листом від 28.09.2016 № 1290/02/232016 з Інтерполу надано інформацію щодо перебування ОСОБА_1 у міжнародному розшуку.
Також, відповідно до ухвали Комінтернівського районного суду від 17.06.2016 громадянин Російської Федерації ОСОБА_1, уродженець м. Владикавказ, РПО - Аланія, розшукується слідчим відділом Управління ФСБ Росії по РПО - Аланія, для притягнення до кримінальної відповідальності.
У судовому засіданні представник відповідача пояснив, що вказані обставини перевірялись також при розгляді звернення позивача від 22.03.2017, в ході якого, позивачем не було повідомлено нових обставин окрім тих, які вже були підставою попередньої відмови ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту згідно наказу № 175 від 04.11.2016, та що стало предметом судового оскарження у справі № 820/6177/16.
За таких обставин, наказом № 53 від 31.03.2017 Головним управлінням ДМС України в Харківській області було відмовлено позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ( а.с. 93-97).
На підставі зазначеного наказу, відповідачем було направлено позивачу письмове повідомлення № 20 від 31.03.2017 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав і мотивів (а.с.98).
Представником позивача, з метою з`ясування результатів розгляду заяви позивача - ОСОБА_1 було направлено до відповідача запит від 03.04.2017, у відповідь на який, останнім було повідомлено затребувану інформацію, що підтверджується листом від 10.04.2017 №04/4-8287 ( а.с.15).
Представник позивача у судовому засіданні пояснив, що відповідач формально виходив із відсутності нових обставин, які свідчать про наявність підстав для прийняття заяви ОСОБА_1 від 22.03.2017 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки насправді такі обставини мають місце та полягають у тому, що у заяві - анкеті від 22.03.2017 позивачем було більш розширено повідомлено відповідні анкетні дані щодо себе, а також позивачем було чітко обґрунтовано побоювання повернення до країни громадянської належності через напруженість ситуації, що склалась у Російській Федерації, у тому числі, відносно осіб, що віросповідають іслам, які автоматично підпадають під увагу силових структур як можливі екстремісти та терористи, та які систематично зазнають утисків за релігійними ознаками, що стає підґрунтям для провокацій, насильницьких заходів, тортур, вбивств тощо.
Крім того, представник позивача зазначив, що формальність розгляду заяви позивача від 22.03.2017 полягає також у тому, що уповноважені особи відповідача не здійснювали з`ясування всіх обставин шляхом проведення бесіди з позивачем особисто у ДУ "Харківській установі виконання покарань (№27)" УДПтС України в Харківській області, де наразі перебуває останній.
Також, при дослідженні судом матеріалів особової справи позивача, було встановлено низку розбіжностей у його заяві - анкеті від 29.10.2016 (результати розгляду за якою стали предметом розгляду справи № 820/6177/16) із заявою - анкетою від 22.03.2017 (результати розгляду за якою оскаржуються у даній справі).
Так, у п. 1.13 заяви від 29.10.2016 заявник вказав, що він неодружений, а у п. 1.13 заяви від 22.03.2017- що удівець.
У п. 1.18 заяви від 29.10.2016 заявник вказав, що працював неофіційно каменярем, проте не зазначив, де та коли, а у п. 1.18 заяви від 22.03.3017 зазначив, що у періоді з 2007 р. по 2014 р. працював неофіційно каменярем в Осетії, Інгушетії та, у періоді з 2014 р. по 2016 р. працював неофіційно продавцем у Стамбулі, Туреччина.
У п. 3.5 заяви від 29.10.2016 заявник вказав в якості підстави знаходження на Україні - отримання статусу біженця, а у п. 3.5 заяви від 22.03.2017- екстрадиційний арешт.
У п.4.1 заяви від 29.10.2016 заявник вказав в якості підстав виїзду з останньої країни ПМЖ - неодноразові затримання у 2014 році співробітниками ФСБ та піддання його тортурам, погрозам кримінального переслідування на релігійній та національній основі, побиттям, незаконному притягненні до кримінальної відповідальності, а у п. 4.1 заяви від 22.03.2017 - неодноразові затримання з 2012 року співробітниками ФСБ та МВС.
У п. 4.4 заяви від 29.10.2016 заявник вказав, що неодноразово піддавався побиттю, тортурам електричним током у 2014 році з боку силовиків ФСБ РФ, а у п. 4.4. заяви від 22.03.2017 - зазначив також про загибель його дружини та дітей внаслідок спецоперації ФСБ РФ у його будинку у м. Назрань.
У п. 4.7а заяви від 29.10.2016 заявник вказав, що він є військовозобов`язаним, а у п. 4.7а заяви від 22.03.2017 нічого не вказав, натомість заповнив п. 4.7б, що він є невійськовозобо`язаним.
Крім того, суди зазначили, що постановою ХОАС по справі № 820/6177/16, яка набрала законної сили, було встановлено, що ОСОБА_1 отримав під розписку письмове повідомлення № 84 від 04.11.2016 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 11.11.2016, проте, за оскарженням відповідного наказу №175 від 04.11.2016, про який йдеться мова у даному повідомленні, позивач, згідно відомостей автоматизованої системи "Діловодство спеціалізованого суду", звернувся 09.11.2016 (справа № 820/6177/16), тобто раніше, ніж фактично став обізнаний про наявність останнього .
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI): біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пункт 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Пункт 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Частина 6 статті 5 Закону № 3671-VI: Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Пункти 2.1., 2.2.,2.4. розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649): Уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:
а) встановлює особу заявника;
б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);
в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;
г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку;