Постанова
Іменем України
19 травня 2020 року
м. Київ
справа № 212/2099/16-ц
провадження № 61-24508св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 грудня 2016 року у складі судді Тимошенко Т. І. та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Зубакової В. П., Барильської А. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, посилаючись на те, що 12 липня 2014 року відповідач отримав від нього в борг грошові кошти в сумі 90 000 грн, які зобов`язався повернути за першою вимогою, але в будь-якому разі не пізніше 06 лютого 2016 року, про що власноруч написав розписку. ОСОБА_2 не виконав взятих на себе зобов`язань щодо повернення боргу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь суму боргу за розпискою в розмірі 90 000 грн, пеню - 31 485,25 грн та три проценти річних від простроченої суми - 2 146,72 грн, а всього - 123 631 97 грн.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 грудня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 123 631 97 грн, з яких: 90 000 грн - сума основного боргу, 31 485,25 грн - пеня, 2 146,72 грн - три проценти річних від простроченої суми. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що між сторонами було укладено договір позики. Оскільки відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження повернення позики, то стягненню підлягає сума боргу, пеня на рівні облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ) та три проценти річних від простроченої суми.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 грудня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пені в розмірі 31 485,25 грн скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 грудня 2016 року в частині розподілу судових витрат змінено шляхом зменшення їх розміру з 1 451,20 грн до 1 081,62 грн. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду про наявність підстав для стягнення суми боргу за договором позики та трьох процентів річних від простроченої суми є правильними. Поряд з цим суд не звернув уваги на те, що договором позики, оформленим розпискою, не передбачено сплати пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання та не встановлено її розміру, а тому позикодавець не може претендувати на стягнення цього виду неустойки. У зв`язку з частковим задоволенням позову також підлягають перерозподілу судові витрати.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У травні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2017 року в частині стягнення з нього суми боргу за договором позики та трьох процентів річних від простроченої суми, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги надані ним докази на підтвердження часткової сплати суми позики в розмірі 74 596 грн, а саме: виписки та роздруківки з карткових рахунків і переписку між сторонами в додатку " Вайбер ".
У серпні 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Надані відповідачем виписки та роздруківки з карткових рахунків і переписка між сторонами в додатку "Вайбер" не підтверджують часткове погашення боргу, оскільки в цих документах не зазначено, що грошові кошти сплачуються на погашення позики, отриманої ОСОБА_2 за розпискою від 12 липня 2014 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 03 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.
12 вересня 2018 року справа № 212/2099/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Частинами третьою, четвертою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Згідно з нормами статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов`язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).