Постанова
Іменем України
29 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 753/22435/16-ц
провадження № 61-27493св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3 ,
представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гречана Руслана Тарасівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року у складі судді Комаревцевої Л. В. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 21 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., Пікуль А. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гречана Р. Т., про визнання договору дарування недійсним.
На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 08 серпня 2012 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого він передав йому у позику 48 750,00 дол. США (еквівалентно 390 000,00 грн за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату укладення договору), що підтверджується складеною розпискою, які позичальник зобовʼязався повернути йому на першу вимогу протягом десяти днів. 28 серпня 2012 року між ним та ОСОБА_2 укладений ще один договір позики, за умовами якого він передав йому у позику 60 000,00 дол. США (еквівалентно 486 000,00 грн за офіційним курсом НБУ на дату укладення договору), що підтверджується складеною розпискою, які позичальник зобов`язався повернути йому через шість місяців - 01 березня 2013 року.
У строки визначені договорами позики, ОСОБА_2 взяті на себе зобовʼязання не виконав, у звʼязку з чим у листопаді 2014 року та у лютому 2016 року він звернувся до суду з позовами про стягнення заборгованості за договорами позики. Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 червня 2016 року у цивільній справі № 752/16160/15-ц стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 08 серпня
2012 року у розмірі 390 000,00 грн. Також у провадженні Дарницького районного суду м. Києва перебуває цивільна справа № 753/4416/16-ц за позовом
ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 28 серпня 2012 року (ухвала про відкриття провадження
від 21 березня 2016 року).
Крім того, 10 грудня 2014 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості № 12014100100013770 за фактом привласнення
ОСОБА_2 майна Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінросторг" (єдиним учасником і директором якого є позивача) на суму 170 000,00 дол. США, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
16 травня 2016 року, тобто у період перебування у провадженні Дарницького районного суду м. Києва цивільних справ № 752/16160/15-ц та № 753/4416/16-ц про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договорами позики, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яка є його сестрою, укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гречаною Р. Т., зареєстрований у реєстрі за № 598.
Посилаючись на те, що укладений правочин є фіктивним та таким, що порушує його законні права, оскільки його вчинено без наміру створення правових наслідків, обумовлених договором дарування, а лише з метою приховання нерухомого майна від наступного звернення стягнення на нього у рахунок виконання судових рішень про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договорами позики, позивач просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 16 травня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що на момент вчинення оспорюваного правочину, його сторони не мали наміру створити правові наслідки, обумовлені договором дарування, тобто не довів його фіктивності. Вчинений відповідачами правочин відповідає вимогам чинного законодавства, посвідчений і зареєстрований у порядку, передбаченому законом. ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного договору, і не позбавлений можливості стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договорами позики від 08 серпня 2012 року та від 28 серпня 2012 року, у тому числі й у примусовому порядку відповідно до Закону України "Про виконавче провадження", а тому не довів, що унаслідок укладення відповідачами оспорюваного договору порушені його права.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду м. Києва від 21 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Наявність боргових зобов`язань не впливає на волевиявлення боржника щодо розпорядження своїм майном та не обмежує його в цьому, оскільки на момент укладення оспорюваного договору дарування не було заборони на відчуження квартири АДРЕСА_1, вона не була передана в іпотеку, та не перебувала під арештом. Зазначений правочин був спрямований на реальне настання правового наслідку у формі переходу права власності на нерухоме майно до його набувача ОСОБА_3, про що свідчить і те, що після його укладення ОСОБА_2 був знятий з реєстрації вказаною адресою.
Узагальнені доводи касаційних скарг та аргументів інших учасників справи
У травні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року і постанову Апеляційного суду м. Києва
від 21 лютого 2018 року, та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити,посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що вирішуючи спір суди попередніх інстанцій обмежилися з`ясуванням формально-юридичної законності оспорюваного правочину та не звернули увагу, що юридична вада зазначеного правочину полягає саме у його суб`єктивній стороні, тобто у невідповідності волі та волевиявлення сторін договору. Суди не врахували, що відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своєї сестри, ОСОБА_2 був обізнаний про наявність судових проваджень у справах за позовом
ОСОБА_1 про стягнення з нього заборгованості за договорами позики, а тому міг передбачити настання можливих для нього негативних наслідки у випадку задоволення позовних вимог та виконання судових рішень (шляхом звернення стягнення на належне йому нерухоме майно). Про спрямованість дій сторін оспорюваного договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича, з метою приховати його від виконання у майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, свідчить час укладення договору дарування, особа обдаровуваного (близький родич), а також подальші дії відповідача ОСОБА_5, яка продала придбану у брата квартиру третій особі ( ОСОБА_6 ) уже за діючого арешту на квартиру, накладеного у зазначеній справі ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 19 грудня 2016 року. При цьому для правильного вирішення справи правове значення має саме намір, за яким ОСОБА_2 відчужував належне йому нерухоме майно, а не те, чи набрали законної сили судові рішення у справі про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача заборгованості за договорами позики.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним оспорюваного договору дарування, суди не врахували, що матеріально-правовий інтерес позивача полягає у наслідках визнання зазначеного правочину недійсним, а саме - реституції, тобто у поверненні майна у власність
ОСОБА_2 , який є боржником заявника, а відтак, отримання можливості звернути стягнення на вказане майно у межах виконавчого провадження за іншими справами (про стягнення заборгованості за договорами позики), оскільки іншого вартісного майна у власності відповідача немає.
У листопаді 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, у якому він просив залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили фактичні обставини справи та правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права. Позивач не є стороною оспорюваного правочину та не довів, що внаслідок укладення такого порушено його права, а тому суди дійшли обгрунтованого висновку, що ОСОБА_1 не має конкретного майнового інтересу у договорі.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що08 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу у позику 48 750,00 дол. США (еквівалентно 390 000,00 грн за офіційним курсом НБУ на дату укладення договору), що підтверджується складеною розпискою, які позичальник зобовʼязався повернути на першу вимогу позивача протягом десяти днів.
28 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений ще один договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу у позику 60 000,00 дол. США (еквівалентно 486 000,00 грн за офіційним курсом НБУ на дату укладення договору), що підтверджується складеною розпискою, які позичальник зобов`язався повернути через шість місяців - 01 березня
2013 року.
Зобовʼязання за вказаними договорами ОСОБА_2 не виконав, отримані у позику грошові кошти позикодавцю не повернув.
Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 червня
2016 року (справа № 752/16160/15-ц) з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за договором позики від 08 серпня 2012 року у розмірі 390 000,00 грн.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 березня
2017 року (справа № 753/4416/16-ц) з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за договором позикивід 28 серпня 2012 року у розмірі 60 000,00 дол. США, що еквівалентно за курсом НБУ 1 634 031,48 грн.
Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2019 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду