П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 лютого 2020 року
м. Київ
Справа № 821/1083/17
Провадження № 11-1329апп18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (далі - Управління ДПтС) про стягнення середньомісячного заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штату за касаційною скаргою комісії з ліквідації Управління ДПтС на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року (судді Бойко А. В., Димерлій О. О., Єщенко О. В.),
УСТАНОВИЛА:
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Управління ДПтС з позовом, у якому з урахуванням збільшення позовних вимог просила визначити розмір відшкодування за період порушення виплати належної їй одноразової грошової допомоги та стягнути цю суму з відповідача на її користь.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що на момент її звернення до суду відповідач не виконав постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року, яка набрала законної сили, про стягнення з Управління ДПтС на користь ОСОБА_1 суми недоплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату та відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги, і не виплатив позивачці зазначені кошти.
Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 8 серпня 2017 року відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову, оскільки в неї відсутнє право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 жовтня 2017 року скасував рішення суду першої інстанції та стягнув з Управління ДПтС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штату у розмірі 17 тис. 362 грн 80 коп.
Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивачка має право на отримання відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату за період з 24 травня 2017 року по 27 липня 2017 року, оскільки Управління ДПтС не виплатило ОСОБА_1 частину такої допомоги, визначену судовим рішенням.
Не погодившись із таким рішенням суду апеляційної інстанції, комісія з ліквідації Управління ДПтС подала касаційну скаргу, у якій просила скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року і залишити в силі постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 8 серпня 2017 року.
Скаргу мотивовано тим, що передумовою звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом про стягнення відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв?язку зі скороченням штату слугувало невиконання відповідачем постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року, якою з Управління ДПтС стягнуто недоплачену частину зазначеної допомоги, а тому, на думку скаржника, за затримку виконання вказаного судового рішення не може стягуватися відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 28 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 8 листопада 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що 15 вересня 2015 року Верховний Суд України у справі з подібними правовідносинами (позивачка просила стягнути з роботодавця відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, яка була встановлена рішенням суду) прийняв постанову № 21-1765а15, у якій вказав на те, що передбачений частиною першою статі 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку, тобто після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум).
На переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду наведений вище висновок Верховного Суду України не узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), а саме з висновком, викладеним у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України", відповідно до пункту 57 якого частина друга статті 117 КЗпП України, що передбачає право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 цього Кодексу. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як сума такої компенсації була встановлена судом.
Частиною першою статті 341 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
У ході розгляду справи суди встановили таке.
ОСОБА_1 з 14 серпня 1995 року по 31 жовтня 2016 року проходила службу в Державній кримінально-виконавчій службі України.
31 жовтня 2016 року Управління ДПтС видало наказ № 47 о/с про звільнення ОСОБА_1 з Державної кримінально-виконавчої служби України за пунктом 4 частини першої статті 77 Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII "Про Національну поліцію" (у зв`язку із скороченням штату або проведенням організаційних заходів).
На підставі вказаного наказу позивачці було нараховано та виплачено одноразову грошову допомогу при скороченні штату у розмірі 54 тис. 267 грн 89 коп.
Не погоджуючись з указаною сумою, у грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Херсонського окружного адміністративного суду із позовом про стягнення недоплаченої грошової допомоги.
Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року, стягнув з Управління ДПтС суму недоплаченої грошової допомоги при звільненні у зв`язку зі скороченням штату у розмірі 15 тис. 10 грн 27 коп., а також відшкодування за час затримки одноразової грошової допомоги в сумі 14 тис. 68 грн 14 коп. за період з 1 листопада 2016 року по 30 січня 2017 року.
Відповідно до платіжних доручень від 27 липня 2017 року № 89, 90, 91 Управління ДПтС перерахувало ОСОБА_1 грошову допомогу за рішенням суду від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16 у сумі 14 тис. 785 грн 12 коп., а також сплатило із зазначеної суми військовий збір у розмірі 225 грн 15 коп. та податок з доходів фізичних осіб у сумі 2701 грн 85 коп.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 5 липня 2017 року у справі № 821/569/17 стягнув з управління ДПтС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги у розмірі 33 тис. 182 грн 24 коп. суми відшкодування за час затримки виплати у належному розмірі одноразової грошової допомоги при скороченні штату за період з 31 січня по 23 травня 2017 року. Ця постанова була оскаржена Управлінням ДПтС у касаційному порядку до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, однак на даний час зазначена справа касаційним судом не розглянута.
Вважаючи, що відповідач у порушення вимог статті 117 КЗпП України, незважаючи на наявність судового рішення, що набрало законної сили, протиправно не виплатив недоплачену суму одноразової грошової допомоги, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення з Управління ДПтС відшкодування за час затримки виплати такої допомоги.
Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції врахував правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, зазначивши, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статті 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Предметом спору в цій справі, як і у справі № 21-1765а15, є стягнення з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, тобто правовідносини у цих справах є подібними. Отже, висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, є обов`язковим для Верховного Суду при вирішенні цього спору.
Аналізуючи наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у випадку визначення суми виплат судовим рішенням, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ трактує поняття "якість закону" таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria", заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), "Олександр Волков проти України" ("Oleksandr Volkov v. Ukraine", заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" від 11 листопада 1996 року "Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32, "Вєренцов проти України" від 11 квітня 2013 року "Vyerentsov v. Ukraine", заява № 20372/11, § 65).
Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України", а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).