Постанова
Іменем України
21 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 279/51/18
провадження № 61-1315св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова,
відповідач - ОСОБА_1,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 19 грудня 2018 рокуу складі колегії суддів: Галацевич О. М., Борисюка Р. М., Григорусь Н. Й.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У грудні 2017 року Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 (після укладення шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_1 ) про стягнення вартості навчання, посилаючись на те, що після зарахування відповідача на навчання за державним замовленням 01 вересня 2009 року між ним та ОСОБА_1 було укладено угоду про підготовку лікаря № 312, за умовами якої відповідач зобов`язана була прибути після закінчення вищого навчального закладу за місцем направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Після закінчення навчання ОСОБА_1 була направлена на роботу, однак не виконала взятих на себе зобов`язань і не відпрацювала за місцем направлення три роки, а була звільнена з посади лікаря за власним бажанням. Враховуючи викладене, Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь відшкодування витрат на навчання в розмірі 209 814,71 грн та судові витрати.
У відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зазначив, спірні правовідносини між сторонами виникли після звільнення ОСОБА_1 з роботи, тобто після 01 серпня 2017 року, однак позивач як на правову підставу позову послався на частину другу статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ "Про освіту", яка виключена Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VII "Про вищу освіту", та на постанову Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, яка втратила чинність 07 червня 2017 року. Також позивач помилково послався на Указ Президента України "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів" від 23 січня 1996 року № 77/96, оскільки він не є тим нормативним актом, що встановлює обов`язок випускників вищих навчальних закладів, які навчаються за кошти державного бюджету, відшкодувати повну вартість навчання в разі, коли вони після закінчення навчання відмовилися працювати в державному секторі народного господарства. Крім того, частиною другою статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ "Про освіту" в редакції, чинній на час укладення угоди про підготовку лікаря від 01 вересня 2009 року № 312, порушувалося конституційне право ОСОБА_1 на вільний вибір праці (місця роботи), яке закріплено у статті 43 Конституції України. Наведений позивачем розрахунок та довідка про заборгованість не є неналежними та допустимими доказами і не заслуговують на увагу, оскільки складені на ім`я ОСОБА_3 та підписані не уповноваженою на це особою.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 01 жовтня 2018 року у складі судді Коренюка В. П. в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що Законом України від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ "Про освіту" та Законом України від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ "Про вищу освіту" не передбачено обов`язку відшкодування випускником до державного бюджету вартості навчання, що є логічним виконанням частини третьої статті 53 Конституції України, якою встановлено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VII "Про вищу освіту" було внесено зміни до Закону України від 23 травня 1991 року "Про освіту", зокрема виключено частину другу статті 52, згідно з якою випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 (далі - Порядок № 992), не є тим нормативним актом, що встановлює обов`язок для випускників вищих навчальних закладів, які навчаються за кошти державного бюджету, відшкодувати вартість навчання, оскільки такий обов`язок не передбачено Законом України "Про освіту" та Законом України "Про вищу освіту". Крім того, укладена між сторонами угода про підготовку лікаря від 01 вересня 2009 року № 312 не містить умов щодо відшкодування витрат на навчання на користь навчального закладу та термінів виконання грошового зобов`язання.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року апеляційну скаргу Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова задоволено частково, рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 01 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова 151 114,97 грн вартості навчання та 3 777,75 грн судових витрат. В решті позову відмовлено.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що обов`язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, передбачений частиною другою статті 52 Закону України "Про освіту" в редакції, чинній з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, в тому числі на час укладення угоди про підготовку лікаря від 01 вересня 2009 року № 312, пунктом 2 Указу Президента України "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів" від 23 січня 1996 року № 77/96, пунктом 14 Порядку № 992 в редакції, чинній на час укладення угоди про підготовку лікаря від 01 вересня 2009 року № 312, та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367 (далі - Порядок № 367). Суд не може, застосувавши статтю 43 Конституції України як норму прямої дії, одночасно визнати неконституційними вищевказані положення закону та правові акти, оскільки вирішення питання про їх конституційність віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. Суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 не дотримано вимог законодавства України та угоди про підготовку лікаря від 01 вересня 2009 року № 312 в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу. Тому позовні вимоги щодо стягнення вартості навчання в сумі 151 114,97грн є обґрунтованими. Оскільки позивач просив стягнути інфляційні втрати та три проценти річних за 2009-2015 роки, а прострочення грошового зобов`язання фактично виникло після звільнення відповідача з роботи за власним бажанням та направлення їй листа-вимоги від 02 листопада 2017 року про сплату вартості навчання, то підстави для задоволення позову в цій частині відсутні.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У січні 2019 року ОСОБА_1 подаладо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року, а рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 01 жовтня 2018 року залишити в силі.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, не дослідив у повному обсязі доказів і не звернув уваги на те, що законодавством та умовами угоди про підготовку лікаря від 01 вересня 2009 року № 312 не передбачено її обов`язку з відшкодування вартості навчання за невідпрацювання трьох років за місцем направлення. Строк дії вказаної угоди закінчився 01 серпня 2015 року і закон, який передбачав її цивільно-правову відповідальність у вигляді відшкодування до державного бюджету вартості навчання (частина друга статті 52 Закону України "Про освіту"), на час виникнення спірних правовідносин втратив чинність, тому позивач не мав правових підстав для звернення до суду. Крім того, обов`язковість відпрацювання після закінчення інтернатури є порушенням права громадянина України щодо вільного вибору місця роботи, а механізму відшкодування до державного бюджету витрачених на навчання коштів законодавством не визначено.
У лютому 2019 року Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, зазначивши про її законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Коростенського міськрайонного суду Житомирської області.
13 лютого 2019 року справа № 279/51/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За змістом касаційної скарги постанова Житомирського апеляційного суду від 19 грудня 2018 рокув частині відмови в задоволенні позовних вимог Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова до ОСОБА_1 про стягнення вартості навчання не оскаржується, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.