Постанова
Іменем України
16 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 463/6411/17
провадження № 61-1237св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 21 листопада 2018 рокуу складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У грудні 2017 року Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про зобов`язання повернути об`єкт оренди шляхом виселення, посилаючись на те, що 19 квітня 2002 року між Управлінням ресурсів Львівської міської ради, функції якого виконує Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, та ОСОБА_1 було укладено договір оренди нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень) № Л-0841 (далі - Договір оренди), за умовами якого відповідачу надано в оренду нежитлове приміщення (гараж) загальною площею 18,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Договір оренди було укладено на строк до 19 квітня 2005 року та в подальшому пролонговано до 19 квітня 2017 року. Після закінчення вказаного строку дії Договору оренди ним було направлено відповідачу повідомлення від 27 квітня 2017 року № 2302-вих-2038 про припинення договірних відносин та обов`язок орендаря протягом 15 днів повернути орендоване приміщення, однак відповідач об`єкт оренди не повернув і продовжує незаконно користуватися ним. Враховуючи викладене, Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради просило зобов`язати ОСОБА_1 повернути об`єкт оренди шляхом виселення з нежитлового приміщення загальною площею 18,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 просив відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що він не отримував від позивача повідомлення про припинення договірних відносин та вважав, що Договір оренди є продовженим. На виконання умов цього договору 28 листопада 2017 року він уклав черговий щорічний договір добровільного страхування майна, а також вносив орендну плату.
Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради подало відповідь на відзив, в якому зазначило, що повідомлення про припинення договірних відносин від 27 квітня 2017 року було направлено на адресу ОСОБА_1 03 травня 2017 року та отримано ним 05 травня 2017 року, що підтверджується даними відстеження пересилання поштових відправлень "Укрпошта". Крім того, Законом України "Про оренду державного та комунального майна" та умовами Договору оренди передбачено обов`язок орендодавця повідомити орендаря про припинення договірних відносин, а не довести факт отримання ним повідомлення. За таких обставин Договір оренди припинив свою дію з 19 квітня 2017 року та його автоматична пролонгація не відбулася, а звернення ОСОБА_1 з будь-якими заявами до або після закінчення строку дії договору не скасовує цього факту.
Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 21 травня 2018 року у складі судді Леньо С. І. взадоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що належним доказом направлення повідомлення про припинення договірних відносин може вважатися виключно опис вкладення до поштового відправлення. Оскільки позивач не надав таких документів, то позов є недоведеним, зокрема в частині дотримання порядку припинення договірних правовідносин.
Постановою Львівського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року апеляційну скаргу Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради задоволено частково, рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 травня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_1 повернути Управлінню комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради об`єкт оренди за договором оренди від 19 квітня 2002 року - нежитлове приміщення гаража загальною площею 18,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради судові витрати у розмірі 4 000 грн.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що листом від 27 квітня 2017 року позивач повідомив відповідача про закінчення строку дії договору та припинення договірних відносин, тому ОСОБА_1 зобов`язаний був повернути (передати) об`єкт оренди Управлінню комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради. Факт прийняття вказаного листа відділом поштового зв`язку від позивача для пересилання відповідачу підтверджується списком згрупованих рекомендованих відправлень від 28 квітня 2017 року, в переліку якого міститься вихідний номер та дата листа від 27 квітня 2017 року з відбитком печатки поштового відділення про прийняття цього поштового відправлення. Оскільки ОСОБА_1 не повідомив Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про зміну місця свого проживання, то всі листи, які направлені йому за попередньою адресою, вважаються врученими. Та обставина, що відповідач вносив орендну плати після закінчення строку дії Договору оренди не має правового значення для вирішення цього спору, оскільки не спростовує факт припинення договірних відносин у зв`язку із закінченням строку дії договору. З огляду на те, що спірне нежитлове приміщення надавалося відповідачу не для проживання, а для зберігання транспортного засобу, то вимога позивача про виселення ОСОБА_1 з цього приміщення є безпідставною і задоволенню не підлягає.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У січні 2019 року ОСОБА_1 подавдо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 21 травня 2018 року залишити в силі.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, не звернув уваги на те, що він особисто не отримував повідомлення про припинення Договору оренди, а наданий позивачем список згрупованих поштових відправлень від 28 квітня 2017 року не може бути належним доказом вручення такого повідомлення, оскільки є внутрішнім реєстровим поштовим відправленням. Він не змінював свого місця проживання, зазначеного в Договорі оренди, тому апеляційний суд безпідставно виходив з того, що ним порушено вимоги пункту 13.2 Договору оренди щодо обов`язку повідомити орендодавця про зміну свого місця проживання. В оскаржуваній постанові апеляційний суд помилково зазначив, що факт сплати орендної плати після закінчення строку дії Договору оренди не має правового значення в цій справі, і не врахував, що такі дії навпаки свідчать про те, що він вважав договір продовженим. Крім того, розглянувши справу за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення учасників справи, апеляційний суд позбавив його права на участь в судових засіданнях.
У березні 2019 року Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, зазначивши про її законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Личаківського районного суду міста Львова.
11 лютого 2019 року справа № 463/6411/17 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.