Постанова
Іменем України
10 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 710/337/18
провадження № 61-14990св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М.,
учасники справи:
позивач 1 - ОСОБА_1,
відповідач 1 - ОСОБА_2,
позивач 2 - ОСОБА_1,
відповідач 2 - ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Шполянського районного нотаріального округу Білоус Василь Пантелеймонович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року в складі судді Побережної Н. П. та постанову апеляційного суду Черкаської області від 04 липня 2019 року в складі колегії суддів: Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що з 09 липня 2008 року позивачка перебувала у шлюбі з ОСОБА_2, який був розірваний рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 28 грудня 2017 року.
За час перебування у шлюбі у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В період шлюбу згідно договорів купівлі-продажу від 03 серпня 2016 року та від 02 серпня 2016 року сторонами було придбано у власність житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та спорудами загальною площею 95,5 кв. м, житловою площею - 46,3 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок). Житловий будинок розміщений на неприватизованій земельній ділянці.
Посилаючись на те, що, вищевказаний будинок належить сторонам на праві спільної сумісної власності, однак вони не домовились про порядок поділу нерухомого майна, позивач просила суд здійснити поділ спільного майна подружжя та визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини спірного житлового будинку. Стягнути з відповідача всі судові витрати.
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки.
В обґрунтування своїх позовних вимог вказувала, що 23 листопада 2017 року за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Білоусом В. П., за реєстровим номером 2534, її колишній чоловік ОСОБА_2 подарував своєму братові ОСОБА_3 нежитлове приміщення магазину з прибудовою і погребом загальною площею 40,7 кв. м та земельною ділянкою площею 0, 0123 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 (далі - нежитлове приміщення магазину та земельна ділянка).
Позивач вважає, що вказані договори дарування мають бути визнані судом недійсними, оскільки вказана нерухомість набута під час їхнього з колишнім чоловіком спільного проживання у шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя. На момент укладення вказаних договорів дарування фактично шлюбні відносини між ними припинилися. Позивач вважає, що укладення договору дарування фактично за місяць до рішення про розірвання шлюбу є вчиненням фіктивного правочину з боку ОСОБА_2 з метою уникнути поділу між позивачем і відповідачем нерухомості, яка є предметом цього правочину та є спільною сумісною власністю подружжя.
Цей факт беззаперечно підтверджує і та обставина, що нерухоме майно подароване близькому родичу - брату відповідача, який жодного відношення до цієї нерухомості і ведення в ній підприємницької діяльності не має.
Договір є безвідплатним і це також підтверджує те, що фактично метою договору не було створення юридичних наслідків у вигляді володіння, користування і розпорядження цим майном відповідачем ОСОБА_3, а його укладення мало на меті приховати спільне сумісне майно подружжя від подальшого поділу.
На момент укладення цих правочинів відповідач ОСОБА_2 знав про те, що найближчим часом буде розірваний шлюб, а в подальшому буде ставитись питання про поділ спільної сумісної власності подружжя, і тому обманним шляхом змусив позивача підписати заяву про те, що вона не заперечує щодо відчуження ним цієї нерухомості. Позивач вважає, що такі дії відповідачів є вчиненням фіктивного правочину в розумінні статті 234 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) і вони не мали наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином.
Просила визнати недійсними договори дарування нежитлового приміщення магазину та земельної ділянки, укладені 23 листопада 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчені приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Білоус В. П.
Ухвалою Шполянського районного суду Черкаської області від 16 серпня 2018 року справи об`єднано в одне провадження.
28 листопада 2018 року ОСОБА_1 подала заяву про збільшення позовних вимог, в якій просила доповнити позовні вимоги вимогою наступного змісту - здійснити поділ спільного майна подружжя. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 нежитлового приміщення магазину та земельної ділянки.
Ухвалою Шполянського районного суду Черкаської області від 28 листопада 2018 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - приватного нотаріуса Шполянського районного нотаріального округу Білоуса В. П.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Шполянського районного нотаріального округу Білоус В. П. про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки задоволено частково.
Визнано недійсними договори дарування нежитлового приміщення магазину з прибудовою і погребом загальною площею 40,7 кв. м та земельної ділянки площею 0,0123 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2, укладених 23 листопада 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які посвідчені приватним нотаріусом Шполянського нотаріального округу Білоусом В. П.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення магазину з прибудовою і погребом та 1/2 частину земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .
В задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1409,60 грн.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині поділу спірного житлового будинку, суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок був придбаний в період шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу між подружжям.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання недійсними договорів дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки та їх поділу, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не надав суду доказів, які б вказували на те, що спірне майно було придбане ним за кошти від його діяльності, як підприємця, крім того, у матеріалах справи відсутні докази того, що спірне майно належить на праві власності ОСОБА_2 саме, як фізичній особі-підприємцю.
Також суд вважав, що заявою від 17 листопада 2017 року позивачем надано згоду на вчинення відповідачем договору купівлі-продажу, а не дарування нежитлового приміщення магазину та земельної ділянки.
Крім цього, оскільки оспорювані договори дарування нежитлового приміщення магазину та земельної ділянки були укладені 23 листопада 2017 року, тобто за місяць до розірвання шлюбу між подружжям, то відповідач ОСОБА_2 міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку поділу майна подружжя, що є логічним наслідком розірвання шлюбу. Зміст заяви - дозволу позивача на продаж магазину, а також те, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, суд визнав обставинами, які свідчать, що оспорювані правочини були вчинені без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами, а відтак, мають бути визнані судом фіктивними та, як наслідок, недійсними.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині відступлення від рівності часток подружжя при поділі майна, суд виходив з їх необґрунтованості, а також з того, що позивачем не надано доказів, що розмір аліментів, які сплачує відповідач ОСОБА_2, недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дітей.
Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 02 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.
Рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року змінено, скасувавши його в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки, визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину нежитлового приміщення та 1/2 частину земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 7125710100:01:001:2144 .
Прийнято в цій частині нову постанову, якою ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки, відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати в сумі 2114,40 грн.
В решті рішення суду залишено без змін.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки та визнання за ОСОБА_1 права власності на дані об`єкти нерухомого майна, та ухвалюючи нове рішення про відмову позовних вимог у даній частині, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем не доведено фіктивності договорів дарування у зв`язку із відсутністю головної ознаки фіктивного правочину - наміру створити правові наслідки, обумовлені спірними договорами дарування. Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що договори дарування укладено обманним шляхом чи за відсутності згоди і волевиявлення ОСОБА_1, а тому відсутні правові підстави для визнання недійсними договорів дарування на підставі статті 234 ЦК України.
Залишаючи в іншій частині рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив з того, що суд попередньої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірний житловий будинок придбаний під час шлюбу сторін, а тому є їх спільною сумісною власністю. Суд апеляційної інстанції не прийняв доводи відповідача про те, що спірний житловий будинок є його особистою власністю, а тому не підлягає поділу, у зв`язку з тим, що був придбаний ним за кошти, які були отримані від продажу квартири, що дісталася йому в порядку спадкування після смерті дядька ОСОБА_6, оскільки купівля-продаж спірного будинку відбулась аж через два роки після продажу успадкованої квартири. Крім того, суд взяв до уваги, що відповідно до абзацу 2 пункту 4.3 договорів купівлі-продажу житлового будинку від 02 серпня 2016 року та від 03 серпня 2016 року зазначено, що на укладення даних договорів надала свою згоду дружина покупця, яку викладено у вигляді заяви. Тобто, укладення даних договорів будо здійснене в інтересах сім`ї. В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_2 звертався до суду із позовом про визнання даного житлового будинку його особистою приватною власністю та з цього приводу приймалося судове рішення.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
02 серпня 2019 року ОСОБА_7 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 04 липня 2019 року частково, та ухвалити нове рішення, яким визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини спірного житлового будинку та визнати недійсним договори дарування нежитлового приміщення магазину та земельної ділянки.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосування судами норм матеріального права, неповним з`ясуванням обставин справи, при прийнятті рішень судами були вирішені не всі позовні вимоги.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договори дарування нежитлового приміщення та земельної інстанції, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що вказана нерухомість набута сторонами під час їхнього перебування у шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя. Укладення договорів дарування фактично за місяць до рішення про розірвання шлюбу є вчиненням фіктивного правочину з боку ОСОБА_2 з метою уникнути поділу між позивачем і відповідачем нерухомості, яка є предметом цього правочину та є спільною сумісною власністю подружжя. Цей факт беззаперечно підтверджує і та обставина, що нерухоме майно подароване близькому родичу - брату відповідача, який жодного відношення до цієї нерухомості і ведення в ній підприємницької діяльності не має. Договір є безвідплатним і це також підтверджує те, що фактично метою договору не було створення юридичних наслідків у вигляді володіння, користування і розпорядження цим майном відповідачем ОСОБА_3, а його укладення мало на меті приховати спільне сумісне майно подружжя від подальшого поділу. На момент укладення цих правочинів відповідач ОСОБА_2 знав про те, що найближчим часом буде розірваний шлюб, а в подальшому буде ставитись питання про поділ спільної сумісної власності подружжя, і тому обманним шляхом змусив позивача підписати заяву про те, що вона не заперечує щодо відчуження ним цієї нерухомості. Позивач вважає, що такі дії відповідачів є вчиненням фіктивного правочину в розумінні статті 234 ЦК України і вони не мали наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином.
Крім того позивач зазначає, що ОСОБА_2 не приймає участі у витратах на оздоровлення, розвиток дітей, сплачує аліменти не своєчасно. Позивач несе додаткові витрати на навчання дітей, додаткові заняття, відпочинок, оздоровлення, та інше. Також, позивач, у зв`язку з неможливістю спільно проживати з відповідачем в спірному житловому будинку, змушена разом з дітьми орендувати двокімнатну квартиру. На її думку, ці обставини дають підстави для відступлення від рівності часток у спільному майні подружжя при його поділі.
Доводи інших учасників справи
19 вересня 2019 року представником ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - ОСОБА_8 подано до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду Черкаської області від 04 липня 2019 року залишити без змін.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2019 рокувідкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ТРЕТЬОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 04 липня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши, аргументи, наведенні у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Положеннями частини другої статті 389 Цивільно-процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.