Постанова
Іменем України
14 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 442/685/18
провадження № 61-3309св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Перша Дрогобицька державна нотаріальна контора,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року у складі судді Нагірної О. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Перша Дрогобицька державна нотаріальна контора, про визнання недійсними договорів довічного утримання.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що з 1975 року вона проживала разом із своєю тіткою - ОСОБА_3 у належному їй на праві власності будинку АДРЕСА_1, за якою здійснювала догляд та забезпечувала їй належні умови проживання. З 12 лютого 1996 року по 18 червня 2007 року вона перебувала на обліку в управлінні соціального захисту населення Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради народних депутатів та отримувала пенсію, як допомогу по догляду за інвалідом І групи загального захворювання. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 10 травня 2007 року ОСОБА_3 визнано недієздатною та призначено її опікуном. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Вказувала, що оскільки вона проживала з померлою понад 30 років та здійснювала за нею догляд, вважала себе такою, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 . Проте, у кінці 2017 року вона дізналася, що 26 грудня 1984 року між ОСОБА_4 і
ОСОБА_5 , які діяли на підставі рішення Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради народних депутатів від 13 грудня 1984 року за № 483, як опікуни ОСОБА_3, та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, яким передано у власність ОСОБА_2 належну на праві особистої власності
ОСОБА_3 Ѕ частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 . Крім того, 03 березня 1987 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які діяли як опікуни ОСОБА_3, та
ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, згідно з умовами якого вони передали у власність ОСОБА_2 належну на праві особистої власності
ОСОБА_3 ј частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 ). 25 липня 1987 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які діяли як опікуни ОСОБА_3, та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, яким передано у власність ОСОБА_2 належну на праві особистої власності ОСОБА_3 ј частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 ).
Посилаючись на те, що зазначені договори довічного утримання укладені з порушенням законодавства, яке діяло на момент їх укладення, зокрема частини першої статті 146 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), оскільки ОСОБА_4, як опікун ОСОБА_3, уклав оспорювані договори зі своїм сином ОСОБА_2, позивач просила визнати недійсними договори довічного утримання від 26 грудня 1984 року, від 03 березня 1987 року та
від 25 липня 1987 року, укладені між ОСОБА_4 і ОСОБА_5, які діяли на підставі рішення Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради народних депутатів від 13 грудня 1984 року за № 483, як опікуни ОСОБА_3, та
ОСОБА_2 .
Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорювані договори довічного утримання були укладенні учасниками, які досягли згоди щодо всіх істотних умов зазначених договорів. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, за її життя позивач, як її опікун, не порушувала питання про розірвання цих договорів або визнання їх недійсними. Урахувавши, що позивач не є стороною оспорюваних договорів, наслідки їх укладення не стосуються її прав та обов`язків, а також відсутність належних та допустимих доказів, що внаслідок укладення оспорюваних договорів були порушені її законні права та інтереси, суд вважав відсутніми підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Суд відмовив у прийнятті поданої відповідачем заяви про визнання позову
ОСОБА_1 , оскільки відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України така заява приймається судом лише за відсутності порушень прав, свобод чи інтересів інших осіб.
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Позивач не є стороною оспорюваних договорів, належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що зазначені договори порушують її законні права та інтереси, та створюють для неї негативні наслідки не надала, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач не може порушувати питання про визнання цих договорів недійсними. Також не є підставою для визнання недійсними оспорюваних договорів визнання відповідачем позову, оскільки подана ним заява направлена на обмеження прав інших осіб, про що сам відповідач зазначав, у поданій ним заяві.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У лютому 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій заявник просила скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року, і ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що оспорювані нею договори були укладені у 1984 та 1987 роках, а тому посилання суду першої інстанції на те, що оскільки власник нерухомого майна померла у 2007 році до правовідносин слід застосовувати положення ЦК України 2004 року є помилковими, оскільки до оспорюваних договорів підлягають застосуванню норми законодавства, що діяли на час їх укладення. Укладенні договори довічного утримання суперечать вимогам частини першої статті 146 КпШС України, відповідно до якої опікун і піклувальник, їх дружини і близькі родичі не вправі укладати угоди з підопічними, а також не вправі представляти осіб, які перебувають у них під опікою і піклуванням, при укладенні угод або веденні судових справ між підопічним і дружиною опікуна чи піклувальника та їх близькими родичами, натомість суди наведеного не урахували та проігнорували її доводи про те, що ОСОБА_4, будучи опікуном ОСОБА_3 , уклав оспорювані договори довічного утримання зі своїм сином ОСОБА_2 (відповідачем). Наявність зазначених договорів призводить до порушення її права на спадщину після смерті ОСОБА_3, а тому суди дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення її позову з посиланням на те, що вона не є стороною оспорюваних правочинів та не надала доказів на підтвердження порушення її прав або створення для неї негативних наслідків. Крім того, суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки заяві відповідача про визнання її позову, а тому безпідставно відмовили у її прийнятті.
Відзив на касаційну скаргу подано не було.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.
Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції та передана 15 квітня
2019 року для розгляду колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Установлені судами фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій установлено, що 26 грудня 1984 року між
ОСОБА_4 і ОСОБА_5, які діяли на підставі рішення Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради народних депутатів від 13 грудня 1984 року за № 483, як опікуни ОСОБА_3, та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, відповідно до якого у власність ОСОБА_2 передано належну на праві особистої власності ОСОБА_3 Ѕ частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 .
03 березня 1987 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які діяли як опікуни ОСОБА_3, та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, згідно з умовами якого вони передали у власність ОСОБА_2 належну на праві особистої власності ОСОБА_3 ј частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 ).
25 липня 1987 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які діяли як опікуни