Постанова
Іменем України
06 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 158/433/17
провадження № 61-40644св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Цуманська селищна рада Ківерцівського району Волинської області, ОСОБА_2,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року у складі судді Корецької В. В. та постанову Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 року у складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Карпук А. К., Здрилюк О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Цуманської селищної ради Ківерцівського району Волинської області (далі - Цуманська селищна рада), ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_5, після смерті якої залишилося спадкове майно. Під час вчинення дій, необхідних для прийняття спадщини восени 2015 рокуїй стало відомо, що на підставі заяви її рідної сестри - ОСОБА_2 приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Степурою О. В. було заведено спадкову справу. В подальшому вона також дізналася, що 11 вересня 2014 року спадкодавець склала заповіт, посвідчений секретарем Цуманської селищної ради Гончаруком А. Ф., за яким заповіла все своє майно дочці ОСОБА_2 . Вважає вказаний заповіт таким, що складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, оскільки ОСОБА_5 була глухонімою та неписьменною, часто користувалася послугами сурдоперекладача, у зв`язку з чим не могла прочитати документ і підписати його.Наявність оспорюваного заповіту грубо порушує її права на отримання спадщини, яка залишилася після смерті матері. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила визнати заповіт недійсним.
Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорюваний заповіт відповідав волі спадкодавця і був складений з дотриманням вимог щодо його форми та посвідчення. Законодавець чітко визначив, у яких випадках необхідна присутність сурдоперекладача при посвідченні заповіту, а саме - лише у разі, коли у зв`язку з хворобою або фізичною вадою глухоніма особа не може підписати документ. Однак, будучи глухонімою, ОСОБА_5 могла самостійно прочитати та підписати заповіт, що підтверджується письмовими доказами та показаннями свідків.
Постановою Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. ОСОБА_5 хоча й була глухонімою людиною, однак вміла читати та писати, а тому посвідчення заповіту при свідках та сурдоперекладачеві не вимагалося. Протягом всього життя спадкодавець у побуті обслуговувала себе самостійно, була працевлаштованою, отримувала заробітну плату, сплачувала комунальні послуги та здійснювала покупки у торговельних місцях без допомоги сурдоперекладача. Сам по собі низький освітній рівень заповідача не позбавляв її можливості на реалізацію конституційних прав щодо вираження своєї особистої волі, яка відображена у тексті заповіту.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У липні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 12 червня 2018 рокуі ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи. Її мати була недостатньо інтегрована в суспільстві, погано орієнтувалася у своїх правах та обов`язках. Будучи глухонімою людиною, ОСОБА_5 також не вміла писати, а тому при складанні заповіту обов`язковою була участь сурдоперекладача і двох свідків, які могли б підтвердити своїм підписом, що зміст правочину відповідав волевиявленню та дійсним намірам учасника нотаріальної дії. Факт письмового спілкування нотаріуса з глухонімою особою мав бути зафіксований у тексті заповіту або в додаткових документах, які підлягали зберіганню. Допитані свідки дали нелогічні пояснення, які суди мали б оцінити критично та не брати до уваги. Апеляційний суд порушив принцип змагальності сторін, оскільки не відібрав пояснень у представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6, у зв`язку з чим вона не мала можливості задати йому питання, почути доводи сторони відповідача щодо законності рішення суду першої інстанції та необґрунтованості апеляційної скарги.
У вересні 2018 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Ківерцівського районного суду Волинської області.
12 вересня 2018 року справа № 158/433/17 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Згідно зі статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5, після смерті якої залишилося спадкове майно.
Спадкоємцями померлої ОСОБА_5 є її діти - ОСОБА_4 та ОСОБА_2, які прийняли спадщину в установленому законом порядку.
11 вересня 2014 року ОСОБА_5 заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що за законом вона буде мати право, своїй дочці ОСОБА_2 . Їїзаповіт посвідчений секретарем Цуманської селищної ради Гончаруком А. Ф. та зареєстрований в реєстрі за № 64.
Постановою приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Степури О. В. було відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з тим, що вона не має права на обов`язкову частку у спадщині, яка на підставі заповіту належить ОСОБА_2 .
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюваний заповіт є недійсним, оскільки ОСОБА_5 була глухонімою та неписьменною людиною, у зв`язку з чим цей документ мав бути складений та посвідчений за участю сурдоперекладача і двох свідків.
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України).
Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.