Постанова
Іменем України
06 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 539/1935/17
провадження № 61-40538св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
третя особа за первісним позовом - Управління державної міграційної служби України в Полтавській області,
треті особи за первісним за зустрічним позовами: Служба в справах дітей виконавчого комітету Лубенської міської ради, Лубенське комунальне житлово-експлуатаційне управління,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року у складі судді Іващенка Ю. А. та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 12 червня 2018 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Карпушина Г. Л., Хіль Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Управління державної міграційної служби України в Полтавській області, Служба в справах дітей виконавчого комітету Лубенської міської ради, Лубенське комунальне житлово-експлуатаційне управління, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що в період з 11 червня 2005 року по 09 червня 2008 року її син ОСОБА_3 (помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ) перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, під час якого в них ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_4 . Після одруження ОСОБА_3 та ОСОБА_2 стали мешкати у квартирі АДРЕСА_1, яка належить їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 30 листопада 1995 року. Оскільки сімейне життя у подружжя не склалося, то у 2007 році ОСОБА_2 переїхала разом з малолітньою дитиною на постійне проживання до своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2, з якими вони живуть вже близько десяти років. Однак, незважаючи на вказані обставини, відповідач не бажає добровільно знятися разом з дитиною з реєстраційного обліку, чимперешкоджає їй вільно розпоряджатися та користуватися власним майном. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 та малолітнього ОСОБА_5 такими, що втратили право користування вищевказаною квартирою.
У жовтні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи: Служба в справах дітей виконавчого комітету Лубенської міської ради, Лубенське комунальне житлово-експлуатаційне управління, про вселення, посилаючись на те, що вона разом із сином була вимушена залишити спірну квартиру і переїхати жити до своїх батьків, оскільки за життя її колишній чоловік (син відповідача) створював нестерпні умови для їх спільного проживання. При цьому після смерті ОСОБА_3 відповідач вселила до вказаного помешкання квартирантів, які не допускають її до житла, хоча вона разом з дитиною мають право користування квартирою. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила вселити її разом з малолітнім сином ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, до належної відповідачу квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 та малолітнього ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що у 2007 році ОСОБА_2 добровільно переїхала разом з малолітньою дитиною на постійне проживання до своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2, з якими вони живуть вже близько десяти років. Матеріали справи не містять беззаперечних та переконливих доказів на підтвердження поважності причин непроживання ОСОБА_2 у належній ОСОБА_1 квартирі протягом встановленого законом строку.
Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 12 червня 2018 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У липні 2018 року ОСОБА_2 подаладо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 12 червня 2018 рокуі ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний позов - задовольнити.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що факт її непроживання у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення права користування належним її колишній свекрусі житлом. Оскаржувані судові рішення порушують інтереси малолітньої дитини, яку фактично було виселено на вулицю. Місцевий суд не мав права застосовувати до спірних правовідносин статтю 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки на обґрунтування свого позову ОСОБА_1 посилалася на положення статті 71 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР).
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Лубенського міськрайонного суду Полтавської області.
12 вересня 2018 року справа № 539/1935/17 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 30 листопада 1995 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1, однак з 23 липня 2004 року зареєстрована та проживає у квартирі АДРЕСА_3 .
З 11 червня 2005 року ОСОБА_3 (син ОСОБА_1 ) та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 08 червня 2008 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_4 .
ОСОБА_2 та малолітній ОСОБА_5 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1, однак через сімейні негаразди у 2007 році відповідач переїхала разом із сином на постійне проживання до своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2, з якими вони живуть вже близько десяти років.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК Української РСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням, інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.