ПОСТАНОВА
Іменем України
08 квітня 2020 року
Київ
справа №640/8769/19
адміністративне провадження №К/9901/27405/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Чиркіна С.М.,
суддів: Стародуба О.П., Шарапи В.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.06.2019 (головуючий суддя: Добрянська Я.І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.09.2019 у справі №640/8769/19 ( головуючий суддя: Земляна Г.В., судді: Ісаєнко Ю.А., Лічевицький І.О.) за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації) Канівець Любові Миколаївни Департаменту з питань реєстрації КМДА про визнання протиправними дій,
В С Т А Н О В И В:
21.05.2019 ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державного реєстратора Канівець Любові Миколаївни Департаменту з питань реєстрації КМДА (далі - відповідач), у якому просила:
визнати незаконними дії державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) з внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису № 27208335;
визнати рішення державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Канівець Л.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, номер запису про право власності 27208335 від 20.07.2018, незаконним з дня його прийняття.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що 26.07.2018 державним реєстратором Канівець Л.М. було внесено до Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності №27208335 щодо житлового будинку (літерою А), загальною площею 82,7 кв.м., житлова 47,1 кв.м.
На переконання позивачки, на основі даного запису ОСОБА_2 було незаконно видано свідоцтво про право на спадщину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане свідоцтво було видане на підставі заповіту ОСОБА_3 ( який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ).
Позивачка звертає увагу, що згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №132537407 від 30.07.2018, власник нерухомого майна ОСОБА_3, померла особа, та підставою виникнення права власності є рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 16.09.2016 по справі № 760/6758/16-Ц та постанова Апеляційного суду м. Києва від 30.01.2018.
Стверджує, що відповідно до законодавства звернутися до державного реєстратора міг заявник, власник нерухомого майна, проте людина, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ( ОСОБА_3 ) не могла звернутися з заявою до державного реєстратора.
Вважає, що оскільки державний реєстратор здійснив реєстраційні дії після смерті ОСОБА_3, коли у нього припинилась цивільна правоздатність, наявні підстави для визнання незаконним прийнятого державним реєстратором рішення про проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.06.2019, яка залишена без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.09.2019, відмовлено у відкритті провадження та роз`яснено позивачу, що розгляд позовної заяви має здійснюватися у порядку цивільного судочинства із врахуванням правил територіальної підсудності.
Відмовляючи у відкритті провадження суди попередніх інстанцій зазначили, що зі змісту позовної заяви вбачається оскарження позивачкою реєстраційної дії щодо третьої особи. Отже, позовні вимоги фактично спрямовані на відновлення приватних прав позивачки.
Водночас суди дійшли висновку, що правовідносини щодо вирішення питання про те, кому саме належать такі права, і відповідно правомірність набуття таких прав не є правовідносинами, врегульованими адміністративною юрисдикцією, а спір, що виник на підставі них не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
Не погоджуючись із такими рішеннями судів попередніх інстанцій, позивачка направила на адресу Верховного Суду касаційну скаргу (надійшла поштою 10.10.2019), в якій, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 04.06.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.09.2019, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржниця зазначила, що позовні вимоги виникли виключно в результаті виконання державним реєстратором своїх владно-публічних та управлінських функцій, а саме у зв`язку з порушенням вимог законодавства про державну реєстрацію. Стверджує, що при порушенні питання про дії державного реєстратора Канівець Л.М., яка за померлою особою зареєструвала право власності, не вбачається ніяких приватно-правових відносин між ОСОБА_1 та Канівець Л.В. Також зазначає, що нею не оспорюється правомірність набуття третьою особою права власності.
Ухвалою Верховного Суду від 10.10.2019 відкрито провадження у справі. Цією ж ухвалою витребувано справу з суду першої інстанції.
Відповідач правом надання відзиву на касаційну скаргу не скористався.
Ухвалою Верховного Суду від 01.04.2020 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 КАС України.
В порядку статті 31, пункту 15 Перехідних положень КАС України за результатами автоматизованого розподілу від 02.04.2020, здійснено заміну судді Саприкіної І.В., у зв`язку з її перебуванням у відпустці.
При розгляді касаційної скарги Верховний Суд враховує вимоги статті 341 КАС України, відповідно до яких суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Водночас суд застосовує процесуальний закон, який діяв на момент подання касаційної скарги, оскільки розгляд касаційного провадження не був завершений до набрання чинності змін до КАС України.
Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення у межах доводів касаційної скарги, з урахуванням вимог статті 341 КАС України з`ясував повноту встановлення судами фактичних обставин справи, перевірив правильність застосування норм матеріального і процесуального права та встановив таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для звернення до суду з даним позовом слугували висновки позивачки щодо незаконності прийнятих державним реєстратором рішень, оскільки відповідач не мав права на вчинення таких дій.
Більше того, ОСОБА_1 наголошує, що житловий будинок є об`єктом спору між позивачкою та ОСОБА_2, так як спірний будинок у 1970 році збудовано ОСОБА_4 та ОСОБА_3, належав їм у рівних частинах. Після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_3, між їх спадкоємцями виник спір щодо порядку та черговості спадкування прав власності на об`єкт нерухомого майна, а саме: житловий будинок (літерою А), загальною площею 82,7кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який на даний час не вирішено.
На переконання позивачки рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна є протиправним та таким, що порушує її законні права та інтереси.
Також судом апеляційної інстанції встановлено, що в провадженні інших судів перебувають спори між позивачкою та іншими особами щодо встановлення права власності на зазначений вище об`єкт нерухомого майна.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Верховний Суд виходить з такого.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.